Категории каталога

СТАТТІ [14]
MODUS ORIENTALIS [16]
Індійська література в рецепції Івана Франка: Монографія. - Тернопіль: Збруч, 2000. - 198 с.
РЕЦЕНЗІЇ [3]

Форма входа




Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Понеділок, 21.08.2017, 08:29
Приветствую Вас Гість | RSS
Домашня сторінка Ігоря Папуші
Главная | Регистрация | Вход
Публікації


Главная » Статьи » СТАТТІ

Що таке наратологія? (огляд концепцій) (2)
Повний текст

Теорія роману, теорія наративу і наратологія

Анжа Корнілс і Вільгельм Шернус (Гамбург) в доповіді „Про взаємозв’язок між теорією роману, наративною теорією і наратологією” простежили вклад німецькомовної теорії нарації в міжнародну наратологію.

Наприкінці ХІХ століття, доводять автори, роман почав сприйматися як домінуючий літературний жанр, мистецька форма нового століття. Рівночасно перед літературознавцями постала проблема класифікації цього жанру. Вперше проблему типології роману усвідомили саме в німецькому літературознавстві, про що свідчать праці Роберта Петша , Вольфганга Кайзера , Гюнтера Мюллера і Ебергарта Ламмерта. Найбільш важливим представником цього етапу розвитку теорії літературної естетики доповідачі вважають Оскара Вальзеля. Саме він за допомогою поняття "форма літературного твору" встановлює в теорії літературі методологічну рефлексію і розуміння історичної основи проблем, і деякі з них ще й досі залишаються невирішеними. Для Вельзеля літературний твір, як і будь-який інший твір мистецтва, керований його власною внутрішньою логікою. При його вивченні потрібно зосередитися на аналізі форми та ігнорувати усі інші чинники, що не стосуються літератури. Дослідницька стратегія цього ученого полягала в тому, що він намагався віднайти „вищу математику форми і відкрити архітектуру мистецтва слова” . Він мав на меті не просувати однобокий формалізм, а лише відновити справедливість стосовно форми. У працях його послідовників форма, формальний погляд на літературний твір, а відтак і його аналіз буде розумітися як аналіз структурний, який однак відрізняється від структуралістського, оскільки головною його метою є визначити складові частини твору, їх функції і способи поєднання в межах органічної цілості твору. Відтак літературний твір стає фокусом саме такого різновиду формального аналізу.

У Німеччині до обговорення проблем розповідної теорії спричинилися також праці Отто Людвіга і Фрідріха Шпільгагена, які зосереджувалися на проблемі романної техніки, проте значно більшим досягненням цього періоду стала, на думку атора доповіді, праця Вальзерової учениці Кьоте Фрідеман „Роль розповідача в романі” , що намітила перехід від дослідження романної техніки до аналізу формальної естетики. Надзвичайно важливим є те, що Фрідеман розглядала роман не як окремий жанр, а як складову частину більш ширшого різновиду літератури - епічного жанру. Адже для усіх епічних творів спільним є присутність розповідача, який не співпадає з емпіричним автором. Це теоретичне розрізнення наратора і емпіричного автора є однією з найбільших осягнень розповідної теорії. Ці нововведення в термінологічній системі призвели до того, що мистецтво нарації представлялося відтепер як загальний термін для усіх епічних форм.

Після Кьоте Фрідеман німецькомовна теорія розповідних форм запропонувала ще три типологічні теорії нарації – Гюнтера Мюллера, Ебергарта Ламмерта і Франца Штанцеля. Гюнтер Мюллер визначив нарацію як основну формальну складову, на основі якої можуть конструюватися типології. На початку 1920-х років Мюллер перебував ще під впливом Вальзеля, проте уже з початку 1940-х років зайнявся конструюванням морфологічної поетики на основі праць Гете, називаючи найважливішими складовими метаморфозу і тип. Мюллер вивів ідею часового скелету нарації з остеології, беручи концепт незалежності законів нарації від об’єкту нарації, а також поняття часової природи процесу нарації як передумови цієї ідеї. Учений визначив мистецтво часу як базовий принцип, який формує наратив, і прийшов до важливого розрізнення між часом розповіді і розповідним часом. Однак від початку 1950-х років морфологічний підхід був практично занедбаний, так і не залишивши якоїсь вповні розвинутої типології.

Ебергарта Ламмерта дехто з дослідників вважає продовжувачем ідей Мюллера, проте є й думки, що Ламмерт займав самостійну позицію, підтримуючи неморфологічні школи, зокрема у праці „Побудова розповідей” Учений заповнив прогалину у вивченні структури мистецтва розповіді. Він вважав, що у вивченні мистецтва нарації доти нічого не зміниться, доки не буде введено принципів і категорій, без яких неможливо буде характеризувати і класифікувати форми. Тільки за допомогою чіткого розрізнення історичних понять від типів (як аісторичних констант) можна буде сподіватися на успіх. Тому в теорії Ламмерта формальні питання мистецтва нарації ніколи не вирішувалися шляхом простого компілятивного переліку усіх форм, які історично склалися. Доповідачі вважають, що натомість потрібно з’ясувати позачасові форми і визначити складові розповідної літератури. Їх класифікацію треба починати з загальних принципів нарації.

Справжній місток від теорії роману до наратології в німецькомовному літературознавстві вдалося перекинути лише Францу Штанцелю, який у 1955 році опублікував працю „Типи розповідних ситуацій в романі” , а у 1979 році випустив „Теорію нарацій” .

Хоча теоретичні програми німецькомовних учених в галузі наративної теорії були опубліковані ще в середині 1950-х років, широко відомими вони стали лише на початку 1970-х. Саме з цього часу теорія роману виразно розділяється на жанрову теорію, історичну поетику роману і наративну теорію, покриваючись терміном „наративні дослідження”. Проте, бібліографії німецькомовних студій демонструють, що повинен був пройти певний час, перш ніж ці різнорідні дослідження оформляться в автономну галузь під назвою „наратологія”. Адже навіть в таких словниках, як „Handlexikon zur Literaturwissenschaft” (1974) і „Sachwörterbuch der Literatur” (1989) терміни „теорія нарації” і „наратологія” висвітлювалися без урахування ключових праць французького структуралізму, незважаючи на те, що на той час вони були уже перекледені німецькою. Лише з приходом 1990-х років підручники дійсно стали залучати до розгляду формалістські і структуралістські теорії, задовольняючись перед тим в основному власною морфологічною і типологічною традицією. Остаточне вивірення термінології відбулося 1997 року у праці А. Нюнінга: під терміном „наратологія” почали розуміти міжнародну форму наративної теорії, а під терміном „наративні студії” – національний варіант наративної теорії .

Міжнародна наратологія, переконують автори доповіді, почала набувати все більшого значення в німецькомовних країнах лише тоді, коли більш детально почав вивчатися „Наративний дискурс” Ж.Женетта . Саме женеттівська модель теорії розповіді дозволили встановити більш тісні зв’язки між німецькою наративною теорією і міжнародною наратологією, а також закласти умови для міждисциплінарного розширення наративних досліджень.

Місце наратології в теорії літератури

Майкл Тіцман (Пассау) у доповіді „Систематичне місці наратології в теорії літератури і теорії тексту” вирішив провести дисциплінарне розрізнення між наратологією і теорією літератури.

Те, що німецькомовні критики називають „наративною теорією”, насправді, доводить автор, є набором розрізнених теорій. По-перше, тому, що вони застосовуються до різних літературних об’єктів. Одні репрезентуються як теорії жанру (казки, роману, розповідної літератури як такої), інші – як теорії наджанрові (включаючи не лише літературу, а й інші засоби інформації). Навіть якщо теорії прикладаються до одного і того ж класу текстів, вони відрізняються тим, що прикладаються до різних рівнів (субструктур) тексту. Те, що усі ці теорії групуються під терміном „наративної теорії”, можна пояснити лише історично. Передовсім, кожна з них була розвинута на базі корпусу текстів, які були означені як „розповідні” у традиційному значенні цього слова. Тому М.Тіцман розділяє теорії, які називаються наративними, на субтеорії в залежності від того матеріалу, до якого вони прикладаються, оскільки мета доповідача – ідентифікувати місце, яке займають ці субтеорії в системі літературної теорії загалом. Наше перше завдання, декларує Майкл Тіцман, пояснити, що розуміють під „теорією літератури” і „текстуальною теорією”.

Якою є природа цієї гіпотетичної текстуальної теорії? Це визначає широта матеріалу, на якому вона побудована. Ця теорія покриває не лише історично існуючі тексти, але й логічно можливі тексти. Така теорія відрізняється від тієї неповної теорії, яка займається текстами, що історично з’явилися в реальності, бо є систематичною всеоб’ємною теорією всіх можливих, майбутніх текстів. Така теорія систематизує логічні альтернативи, між якими текст може вибирати. Вона розуміє текст як продукт ряду успішних виборів між цими альтернативами, як впорядкований ряд ієрархічно вибудуваних процесів відбору з парадигматичного переліку альтернатив. Звичайно, процеси продукування тексту ніколи не є серіями логічно впорядкованих виборів.

Проте, значно цікавішим є те, що немає текстуальних теорій, які могли б бути тільки теоріями літературних текстів. Структуралістські дослідження критерію літературності (60-70-ті роки) показали, що значення „літератури” може бути визначене або прагматично, або історично: література є тим, що культура чи доба визначає бути літературою, встановлюючи відмінність між літературними і нелітературними текстами. До того ж ми знаємо, що літературне мовлення може також включати речі, які з’являються в нелітературних текстах. Так чи інакше будь-яка літературна теорія, узята серйозно, не може обходитися без вивчення нелітературних текстів. Тому літературна теорія повинна бути теорією як літературних, так і нелітературних текстів. У цьому сенсі літературна теорія має крос-дисциплінарну функцію у нашій культурно-дисциплінарній системі.

Поза історичним і системно-теоретичним аналізом літератури це може також забезпечити аналітичний критерій для усіх дисциплін, які займаються "текстами” в найширшому значенні цього слова – літературними і нелітературними, писемними і усними, словесними і несловесними. Бо ж нарація присутня не лише у літературних, міфологічних чи релігійних текстах. Вона також є у щоденному спілкуванні, будь воно усним чи письмовим, словесним чи несловесним. Нарація відбувається в найрізноманітніших жанрах: романі, оповіданні, новелі, драмі, баладі (та інших ліричних формах), казці, сазі, анекдоті і т.д. Спільним для усіх цих форм є той факт, що вони розповідають історію, а відмінним те, як вони її розповідають, тобто спосіб презентації історії. Найкраще це видно тоді, коли трансформувати історію з одного жанру (епос, драма, лірична поезія, роман) в інший, або з одного мистецтва (драма, роман) в інше (театральна вистава, фільм). Тому зрозуміло, що певні аспекти будь-якої наративної теорії є загальними і важливими для усіх розповідних текстів.

Усе сказане автор підсумовує у таких двох ключових пунктах: 1) для наративної теорії такі чинники, як літературність і фіктивність тексту є другорядними; 2) кожна текстуальна теорія є важливою для теорій інтерпретації: усі інтерпретації потребують понять теоретичного аналізу і опису; 3) наратологічна теорія не є теорією інтерпретації, проте її поняття можуть бути важливими для теорії інтерпретації.

Наратологія як теорія інтерпретації

Том Кіндт і Ганс-Гаральд Мюллер (Гамбург) у доповіді "Наративна теорія чи/і/як теорія інтерпретації" за допомогою аналізу термінів і концептів у світлі їх попереднього уживання здійснили спробу розглянути наратологію як теорію інтерпретації. Потреба такого розгляду продиктована ситуацією, у якій опинилася сучасна наратологія. Оскільки структуралізм, в руслі якого постала наратологія, завершив своє існування, то теоретики нарації почали розробляти нову дослідницьку програму під старою назвою "наратологія" і зі старим об’єктом - наративом. Однак автори доповіді переконують, що задовільне визначення наратології може бути здійснене лише за межами проблеми об’єктної сфери. Визначення наратології можна дати, коли розглянути питання про взаємозв’язок наративної теорії та інших сфер теорії літератури.

Наратологія та інтерпретація. Схоже, вважають доповідачі, що існує два головних шляхи характеризувати взаємозв’язок між наративною теорією і теорією інтерпретації. Згідно з першим, наратологія не займається інтерпретацією окремих текстів, а визначає загальні характеристики наративу (автономістська позиція). Згідно з іншим, більш поширеним поглядом, наративна теорія може долучатися до інтерпретації текстів. Тут також можна виділити дві головні позиції. Перша полягає в тому, що наратологія є повноцінним інтерпретативним підходом, принаймні, потенційно може ним стати (контекстуалістська позиція). Друга ж полягає в тому, що наративна теорія є допоміжною дисципліною в роботі інтерпретативної теорії. Перший погляд знаходимо в багатьох сучасних працях, автори яких висловлюються в підтримку "контекстуалістської" наратології. Прикладами тут може служити феміністська наратологія Сьюзен Ланзер, проект комбінування наратології з історією культури Ансгара Нюнінга чи програма когнітивної наратології Манфреда Яна і Девіда Германа. Спільним для усіх цих теорій є те, що на думку їх авторів наративна теорія мусить звертати увагу не лише на тексти самі по собі, а також на їхні контексти, рухаючись від структуралістського аналізу до функціонального дослідження літератури. Як правило, ці контекстуальні підходи до наратології опускалися до обговорення своїх власних зв’язків з іншими інтерпретативними підходами або загальною теорією інтерпретації. Якщо ж говорити про позицію, згідно з якою наратологія є допоміжною дисципліною в інтерпретації, то тут також можна виділити дві підпозиції. Перша полягає в тому, що наратологія не може забезпечити всебічного читання текстів, проте може забезпечити різновид базової інтерпретації (фундаменталістська позиція). Згідно другої підпозиції наратологія є не теорією, а евристикою інтерпретації: найбільше, що може зробити наратологія - це забезпечити корелятивні точки для стимуляції, структурування і проблематизування інтерпретацій (евристична позиція).

Проти автономістської, контекстуалістської і фундаменталістської концепцій наратології. Перш ніж перейти до розгляду евристичної теорії наратології, автори зупиняються на тому, чому вони утримуємося від окреслення трьох інших шляхів визначення взаємозв’язку між наратологією та інтерпретацією. Так, автономізм у своїй радикальній версії веде до категоричного відділення наратології від інтерпретації. Мета ж тих, хто захищає контекстуалістську наратологію - інтерпретувати тексти в історичному і культурному контексті. Їх відправний пункт полягає в розумінні, що ця мета не може бути досягнута тільки за допомогою структуралістського інструментарію, забезпеченого структуралістською теорією наративу. Та на практиці контекстуалістський аналіз наративу обмежений використанням класичного словника наратології в інтерпретативних контекстах - процедурі, яка не виявляє нової концепції наратології, а просто ілюструє евристичне використання старих підходів. Критику контекстуалістських підходів можна прикласти і до їх фундаменталістських супутників.

Наратологія як евристичний інструмент. Теорії інтерпретації, на погляд авторів, містять два базових елементи: "концепцію значень", прилаштовану до типу пошуку значень і "концепцію інтерпретації", тобто систему припущень і правил, як ці значення ідентифікувати. Вибір конкретної концепції значень, сформованої специфічними нормами, забезпечує загальне керівництво для структури концепції інтерпретації, але не визначає наперед кожної деталі тої структури.

Концепти наративної теорії повинні бути "нейтральними" стосовно теорії інтерпретації так, щоб їхнє застосування залишалось незалежним у виборі конкретного інтерпретативного підходу. Два коментарі стосовно цієї "нейтральної" вимоги. По-перше, завдання цієї нейтральної вимоги - розмежувати території текстуальних аналізів (структуралізму, інтенціоналізму, рецептивної теорії, фемінізму). Наративна теорія мусить містити достатні підстави своїх моделей і концептів для опису розповідних текстів, що могли розвиватися з ХІХ століття в полі поетики, риторики і професійного аналізу літературних текстів. Наратологія як евристична інтерпретація має надзвичайне практичне значення.

Отже, на думку доповідачів, наративна теорія повинна відповідати двом критеріям: концепти наратології мають застосовуватися в поєднанні з різними підходами до інтерпретації (вимога нейтральності) і теорія як цілість повинна брати свої початкові установки з герменевтично цінних понять наративної теорії ХХ століття (критерій неперервності).

Наратологія як теорія прози

Матіас Мартінец і Майкл Шіффель у доповіді "Наратологія і Теорія прози" відштовхуються від тези Ж.Женетта, який називав сучасну йому наратологію "фікціональною", вважаючи, що наратологічні дослідження не повинні обмежуватися аналізом лише фікційних текстів, а повинні включати також тексти фактуальні. Проте, зауважують автори доповіді, чи може бути вирішена проблема об’єкта наратологічних студій лише за рахунок розширення сфери досліджень? І чи є важливими відмінності між фікційними і нефікційними наративами?

Чи існують якісь характеристики фікційності, незалежні від контексту? Як відомо, дискусія з цього питання між наратологами і філософами мови є контроверсійною. З одного боку - Кете Гамбурґер, яка у праці "Логіка прози" (1957) спробувала виробити лінгво-філософську основу для окремих феноменів фікційного мовлення. Джон Сьорль висловлює протилежну позицію. Базуючись на зауважені Дж.Остіна про літературний дискурс як такий, що містить неправдиві твердження, він у праці "Логічний статус фікційного дискурсу" стверджує, що "немає таких текстуальних властивостей, які б ідентифікувати текст як твір вигаданий" . Про що говорить Гамбурґер? Базуючись на концепті літератури як "презентації" (на противагу "імітації"), Гамбургер пояснює літературну прозу як образотворчу об’єктивність. Відповідно Гамбурґер робить розрізненя між "вигаданістю" (ніби-структурою, в сенсі "фальшивістю") і "художністю" (як-структурою). Фіктивний наратив Гамбурґер визначає за допомогою лінгвістичних категорій: 1) видозміни мовної часової системи: претерит визначає (як епічний претерит) фіктивну присутність. В цьому випадку він втрачає свої граматичні функції означування розказаних подій як минулих подій; 2) втрата звичайних функцій означення просторових і часових прислівників, таких як "сьогодні", "вчора", "завтра", "тут", "там". Ці прислівники не відсилають до місця локалізації чогось чи якогось часу в історичній реальності автора чи читача, а радше до тут і зараз персонажів і таким чином до ніколи і ніде; 3) використання дієслів внутрішньої діяльності (дієслів сприймання, думання, відчування) в третій особі. Виходячи з цих характеристик Гамбургер виводить категоріальну різницю між фікційними і нефікційними наративами.

Отже, роблять висновок доповідачі, теорії фікціональності схильні ділити всі наративи на два відмінних класи: фікційні і нефікційні (фактуальні) наративи. Перший клас включає романи, балади, оповідання; другий - історіографію, біографію, журналізм. Значить, фікційні наративи мають специфічні елементи, які відрізняють їх від фактуальних наративів, а тому відповідний аналіз фікційних наративів вимагає не лише загальної теорії нарації, але також теорії фікціональності. Феномен фікціональності є комплексним, оскільки включає різні аспекти наративу і його комунікацію. Межа між фактуальними і фікціональними наративами мала б усвідомлюватися як сув’язь різних аспектів, кожен з яких може специфічним способом стати базовим. Тому необхідно розрізняти шляхи переходів кордону між фікціональними і фактуальними наративами відповідно до наративного автора/наратора, дискурсу, змісту, відношень і доказовості.

Наратологія і наратології

Сьогодні ми маємо добу "ренесансу наративної теорії й аналізу" - зазначає Ансгар Нюнінг (Гіссен) у своїй доповіді "Наратологія чи наратології" . Сучасне збільшення нових підходів у наративній теорії піднімає питання, чи можуть ці нові підходи уже вважатися наратологією. Адже багато з них репрезентують різні форми наративної теорії, аналізу чи застосування, що виникли в різних теоретичних школах дослідження наративу. Фактом є те, що термін "наратологія" вживається сьогодні у двох різних сенсах. Одні дослідники вживають цей термін дуже широко, що зближує цю дисципліну з тим, що Герман назвав "наративні студії". Інші, наприклад, Ріммон-Кінан, трактують наратологію дуже вузько, як відгалуження наративної теорії, що розвинулася в шістдесятих і ранніх сімдесятих головним чином у Франції під егідою структуралізму і його формалістського попередника.

А.Нюнінг ставить зобі за мету висвітлити відмінності між "новими наратологіями" і класична наратологія, яка працювала в межах структуралістської парадигми; дати огляд останніх подій в наратології; зробити пропозиції стосовно майбутнього використання терміну "наратологія". В другій частині своєї доповіді Нюнінг планує підсумувати головні розбіжності між класичною і посткласичною наратологією.

Доповідач виділяє вісім головних напрямів розвитку посткласичної наратології (наратологиій: 1) контекстуалістські, тематичні і ідеологічні підходи (вживання наратології в літературознавстві): контекстуалістска наратологія, наратологія і тематика, порівняльна наратологія, прикладна, марксистcька, феміністська, тілесна, етнічна, постколоніальна, соціо-наратологія; 2) трансжанрові і трансмедіальні підходи до наратології: наратологія і жанрова теорія, наратологія і драма, наратологія і поезія, наратологія і кіно, наратологія і музика, наратологія і візуальні мистецтва; 3) прагматичні і риторичні різновиди наратології: прагматична наратологія, етнічна і риторична наратологія; 4) когнітивні і рецептивні різновиди наратології: психоаналітична, когнітивна, побутова наратології 5) постмодерні і посткласичні деконструкції класичної наратології: постмодерна, постструктуралістська, динамічна наратології; 6) лінгвістичні підходи до наратології: лінгвістична, стилістична, соціолінгвістична наратології, дискурс-аналіз і наратологія; 7) філософські наративні теорії: теорія можливих світів, наратологія і теорії фікційності, феноменологічні наративні теорії; 8) інші інтердисциплінарні наративні теорії: наратологія і доба високих технологій, антропологія, когнітивна психологія, теорії історіографії, теорія систем.

Різниця між класичною наратологією, на думку Нюнінга, виглядає наступним чином. Головним об'єктом дослідження в класичній наратології є оповідний текст (наратив), його будова і властивості, в посткласичній наратології - процес читання наративу, оповідні стратегії. В класичній наратології спостерігаємо акцентування уваги на статичному продукті, в посткласичній наратології - динамічному процесі. Перевага в класичній наратології віддається бінарним опозиціям і дуальним парам, в посткласичній - загальнокультурній інтерпретації і цілісному описові. В класичній наратології - формалістичний опис, таксономія оповідної техніки, в посткласичній - тематичне читання, ідеологічні оцінки. В класичній наратології бачимо встановлення граматики наративу, поетики прози, в посткласичній - застосування аналітичного інструментарію в інтерпретації. В класичній наратології очевидним є відхід від проблем моралі і продукування значень, в посткласичній - зосередження на етнічних проблемах і діалогічне обговорення значень. В класичній наратології - формалістська і дескриптивістска (описова) парадигма, в посткласичній - інтерпретативна і ціннісна парадигма. В класичній наратології спостерігаємо акцент на універсальних складових усіх наративів, зосередження уваги на часткових формах і ефектах окремих наративів. Класична наратологія є відносно цілісною дисципліною, посткласична - це інтердисциплінарний проект, що складається з різнорідних підходів.

Основними варіантами класичної наратології були: семантична наратологія (вивчаюча оповідну семантику), наратологія, орієнтована на історію (сюжет), що вивчає наративний синтаксис, дискурсивно орієнтована наратологія і, нарешті, риторична наратологія, що вивчає прагматичні аспекти наративу.

Для А.Нюнінга важливо скоординувати терміни і понятя, які вживаються в галузі наратології. За автором, найбільш загальним поняттям, яке покриває усі наратологічні різновиди досліджень, є поняття "наративні студії", що поділяються на "наративні теорії" і "аналіз та інтерпретацію наративів". Серед наративних теорій Нюнінг виділяє такі, як: історіографічна наративна теорія, філософська наративна теорія, лінгвістична наративна теорія, класична наратологія і теорія роману. Серед різновидів класичної наратології Нюнінг називає: семантичну наратологію, синтактичну наратологію, дискурсивну наратологію, риторичну наратологію. Хронологічно наступним етапом класичної наратології стала, на думку доповідача, посткласична наратологія, серед різновидів якої - когнітивна, натуральна і феміністична.

Наратологія і пізнання

Дженс Едер, автор доповіді "Наратологія і теорії когнітивної рецепції" ставить собі за мету показати продуктивність взаємообміну ідеями між наратологією і когнітивними дослідженнями для обох цих галузей.

Які є ознаки наукового дослідження, що його ми називаємо наратологічним? Таке дослідження завжди залучає теорії, які діють на високому рівні абстракції, і займаються передусім загальними елементами і структурами розповіді, які йдуть далі окремих одиничних текстів, окремих культур та історичних періодів. Систематичне визначення і опис цих елементів і структур - головна мета таких оповідних теорій. Це те, що відрізняє наратологію від праць, які зосереджуються на історії, сприйманні чи інтерпретації конкретного твору. Проте без відповіді залишається принаймні три запитання. Що робить наратив самим собою, які елементи і структури випадають з поля зору наратології і які методи ми повинні застосовувати для дослідження цих структур?

Важливо те, що в основі будь-якої без винятку теорії нарації є комунікація, рецепція і пізнання. Тому той спосіб, яким ми вивчаємо наратології, залежить від того, що ми беремо за наш відправний пункт: структуралізм, герменевтику, чи конструктивізм. Отже, когнітивні теорії можуть забезпечити теорію комунікації для основ наратології, адже нарація передбачає комунікацію, комунікація передбачає сприймання, а сприймання передбачає пізнання.

Переосмислення наратології

Девід Герман (Ролі, Північна Кароліна), автор доповіді "Переосмислення наратології: дослідження наративно організованих систем думки" поставив собі за мету накреслити конкретні кроки до вироблення міждисциплінарного підходу в наратології. Хоча, аргументує автор, сучасні дослідження в галузях, що включають дискурсивний аналіз, наратологію і наративну психологію проливають світло на форми і функції історій, проект розвитку інтегрованого, міждисциплінарного підходу до наративного аналізу все ще залишається лише на своїй початковій фазі. Оскільки дослідження наративу є ще надто роздрібненими, теоретики ще мають використати численні паралелі між гуманітарними і суспільно-науковими підходами до історій.

Д.Герман, зосереджуючись на зв’язку між наративом і пізнанням, доводить, що теоретики мусять позбутися розбіжностей, які сьогодні розділяють гуманітаріїв, філософів, суспільників і комп’ютерників. Тому важливо окреслити головні стратегії переосмислення наратології в новій парадигмі міждисциплінарних досліджень. Те, на що претендує Девід Герман - це свого роду коперніканський переворот в наратології. Він синтезує у своєму підході ряд дослідницьких традицій, включаючи наратологічні праці з фокалізації; репрезентації свідомості і зв’язків між розповідними рівнями; соціолінгвістичні дослідження розказування історій; дослідження, базовані на соціокультурному підході Л.С.Виготського. Д.Герман демонструє свої пропозиції на матеріалі оповідання Едіт Вартон "Римська лихоманка" ("Roman Fever", 1934).

Термін фокалізація, запроваджений Ж.Женеттом у 1980 році, замінив попередню термінологію ("точка зору", "перспектива") і є сьогодні найуживанішим. Женетт змалював відмінність наративів з внутрішньою фокалізацією від наративів із фокалізацією зовнішньою. Окрім того, певний текст, на думку французького наратолога, може мати фіксовану, змінну або множинну фокалізацію. "Римська лихоманка" з її змінами зовнішніх і внутрішніх перспектив може характеризуватися (у термінах Ж.Женетта) як текст із змінною фокалізацією. Однак Д.Гeрман пропонує розглядати текст Е.Ватон як такий, що має особливий різновид фокалізації - розподілену.

Оскільки ця система розподіленої фокалізації функціонує в часі, це витворює знання про темпоральні й соціальні процеси конструювання знання. Далі Герман показує додаткові ідентифікаційні характеристики "Римської лихоманки", конструйованої як наративно організованої системи мислення. З розгортанням "Римської лихоманки" інтерпретатор мусить простежити кількість змін перспективи. Загалом ці зміни творять сітку рецептивних позицій, мережу точок зору з відповідними пізнавальними властивостями, які не можуть бути зведені до будь-якої зв’язаної з нею позиції. Разом з тим, властивості зростають від взаємодії між окремими точками зору з розгортанням досвіду читання.

Так, вступні розділи, констатує доповідач, відзначаються персонажно-зовнішньою фокалізацією: від точки зору, що не належить персонажам, ми вчитуємося в персонажів, які, в свою чергу, вглядаються в те, що їх оточує. Тобто ми бачимо обох персонажів, що дивляться один на одного, а тоді на своє римське оточення згори ресторанної тераси. Ця початкова, зовнішньо фокалізована сцена на терасі ресторану функціонує як виставлений кінокадр, який служить для локалізації фікційного світу персонажів у їх оточенні.

Як починається друга частина, наратор підсумовує повідомлення про зустріч Аліди і Грейс на терасі, але тут ми маємо зміну переважно зовнішньої на переважно внутрішню фокалізацію подій, що відбуваються тут і зараз. А саме - історія репрезентує ситуації і події переважно в перспективі Аліди. Завершення ж тексту відзначається радше якоюсь невизначеністю, аніж поєднанням перспектив.

Розподіляючи текст оповідання на сегменти в залежності від типу фокалізації (зовнішня або внутрішня - на тому чи іншому персонажі), Девід Герман конструює матрицю зміни перспектив у "Римській лихоманці": по горизонталі розміщаються 6 виділених сегментів, а по вертикалі - тип фокалізації. Те, як ця система для розподілу перспектив працює в часі, генерує знання про часові і соціальні процеси, конституюючи знання я таке. Далі Герман досліджує додаткові ідентифікаційні характеристики "Римської лихоманки", конструюючи її як наративно організовану систему мислення.

Наративна картографія

Мері-Лорі Р’ян (Белву, Колорадо) у доповіді "Наративна картографія: до візуальної наратології" пропонує у вивченні наратології застосовувати таблиці і діаграми. Навіть структуралісти, переконує авторка, які представляти мову в якості єдиного семіотичного коду, здатного перекласти всі інші типи значень, часто вдавалися до діаграм у своїх аналізах розповідних структур. Найбільш відомими з візуальних апаратів є Леві-Стросове аранжування міфічних тем, Греймасів семіотичний квадрат, Бремонова діаграма нартивної логіки. Візуальний інструментарій не раз застосовувався також постструктуралістами (деконструктивістами).

Процес пізнання розповідного тексту передбачає створення ментального образу розповідного світу, тобто активності, яка вимагає картографування виразних складових цього світу. М-Л. Р’ян дає передусім дефініцію поняття "візуальна карта": картою є візуалізація просторових даних; її мета - допомогти користувачам зрозуміти просторові взаємозв’язки. Застосовуючи це визначення до наративу, можна сказати, що така карта репрезентує просторові виміри тексту. Ці просторові виміри можуть набувати таких форм: 1) дійсний простір або географічний контекст, в якому був породжений текст. Картографія цього простору є проблемою літературної історіографії; 2) простір, означений самим текстом. Під цим доповідач розуміє географічну або топографічну організацію текстуального світу (реального або фікційного); 3) "просторова форма" тексту, - термін, впроваджений у п’ятдесятих роках критиком Джозефом Френком для опису метафоричного простору, що твориться мережею внутрішніх взаємозв’язків, які зв’язують теми, образи, звукову організацію тексту; 4) віртуальний простір, керований читачами, коли вони рухаються крізь текст; 5) репрезентація розповідних сюжетів; 6) простір, фізично зайнятий текстом, а саме - формат та графічний дизайн сторінок.

Наративні карти можуть бути класифіковані також відповідно до їх зв’язку з текстом: внутрішні, зовнішні чи проміжні. Внутрішні карти творяться автором чи ілюстратором як частина контакту між текстом і читачем. Отже, це є складовою частиною читацького досвіду. З іншого боку, зовнішня карта твориться читачем як евристичний інструмент. Ці карти часто складають літературні критики, самі автори в процесі писання, історики літератури.

То що ж таке наратологія?

Упорядники збірника не мають остаточної відповіді. Однак намагаються принаймні простежити історичний розвиток цієї дисципліни. Можна стверджувати, що наратологія пройшла у своєму русі три фази. Перша розпочалась в середині ХІХ століття у Європі та США та відзначалася акумуляцією знань про наратив, які походили з таких джерел, як нормативна риторика і поетика, практичне знання романістів і спостереження літературних критиків. Цей період накопичення знань тривав до середини ХХ століття, і учені оперували здобутими концепціями, організовуючи їх під різними назвами і гаслами.

Окремою дисципліною наратологія стала в другій фазі свого розвитку, коли у 1969 році Цвєтан Тодоров запропонував цю назву у праці „Граматика Декамерона”, а Жерар Женетт надав їй чітких концептуальних обрисів. У женеттівському вигляді наратологія проіснувала аж до кінця 80-х років.

Третя фаза розвитку наратології, що триває від 90-х років до нашого часу, відзначається так званим „наратологічним поворотом”, тобто широкою експансією наратології в інші дисципліни – теологію, психологію, соціологію, історію, право. Тоді, на початку цього етапу, учені завели мову про потребу оновленої, пост-структуралістської наратології, яка б відмовилася від дослідження глибинних структу



Источник: http://www.papusha.at.ua
Категория: СТАТТІ | Добавил: papusha (28.01.2008)
Просмотров: 6452 | Рейтинг: 3.8/4 |
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Copyright MyCorp © 2017