Категории каталога

СТАТТІ [14]
MODUS ORIENTALIS [16]
Індійська література в рецепції Івана Франка: Монографія. - Тернопіль: Збруч, 2000. - 198 с.
РЕЦЕНЗІЇ [3]

Форма входа




Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Середа, 18.10.2017, 14:45
Приветствую Вас Гість | RSS
Домашня сторінка Ігоря Папуші
Главная | Регистрация | Вход
Публікації


Главная » Статьи » СТАТТІ

Історiя лiтератури як нездiйсненний проект?

Повний текст

Історія літератури як наука час від часу ставала проблемою: якою їй бути? - так формулювали свого часу питання Огоновський, Франко, Грушевський, Єфремов, Возняк, Чижевський. Чи такого ж порядку це питання залишається сьогодні, чи ми маємо справу з принципово іншим запитанням: чи бути їй сьогодні взагалі?

Якими є найпоширеніші сьогодні історії літератури? Зазвичай практикується дві моделі: 1) або матеріал вибудовується за принципом "життя і творчість" у порядку хронологічної появи на історичному горизонті чергової значної письменницької фігури (дрібні ж письменники вочевидь залишаються поза увагою), або ж 2) за принципом напримки-течії-стилі-жанри і т.д., де у кожній із рубрик розглядаються тексти в тій-таки хронологічній послідовності.

 

Якими вони були?

Очевидно, основна проблема історії (як і історії літератури) - це проблема сюжету, побудова інтриги. Історик повинен здійснити дві важливі операції: визначити щось в якості феномена та знайти між феноменами зв’язок. Історично ми маємо кілька методологій історії літератури.

Романтична концепція історії літератури будувалася навколо ідеї формування нації на основі телеологічної моделі, що розуміла історію з позиції кінцевої мети націєтворення.

Представники історичної школи працювали уже з поняттям "епоха" (у цій моделі епохи змінюють одна одну), в межах якої можна було легко простежити розвиток певних феноменів, не дбаючи за кінцеву мету розвитку історії. Проте перестало бути зрозумілим: що зв’язує епохи одна з одною?

Позитивістські історії літератури абсолютизували ідею причинності, що призвело до поглибленого вивчення зовнішніх джерел літературних творів та вивчень відомих "впливів". Історія стає "об’єктивним" описом послідовності минулих подій.

Марксистські історії літератури, що базувалися на теорії відображення, узалежнювали появу літературих творів від способу матеріального виробництва, яке ці твори "відображають".

Формалісти повернули літературі естетичну вартість, заговоривши про літературу як про систему систем, а відповідно історію літератури - як про зміну систем.

Рецептивні естетики зробили основним предметом аналізу рецепцію, тобто сприймання літературного твору читачем, а відтак історія літератури трактується у них як історія рецепції та історія зміни горизонтів сподівань.

Досі в основу побудови історії літератури ставився певний чинник: нація, епоха, причина, суспільство, форма, читач. Історія покликана пояснити, проте змушена лише інтерпретувати.

 

Як це робиться?

Питання не в тому, що раніше можливо було написати історію літератури, а сьогодні - ні. Проте кого вона влаштує, якою б вона не була? Тому важливо зрозуміти, як взагалі творяться історії. Написання історії - це завжди побудова інтриги, саме від неї залежить сенс історії. Спочатку виділяється об’єкт, далі обумовлюються хронологічні межі, обираються персонажі та епізоди і твориться розповідний дискурс.

Чи багато у нас є принципових варіантів у виділенні об’єкта? Візьмемо, для прикладу, ідею. Вона може бути національною (сюжет про те, як у літературних творах національна ідея усе більльше і більше усвідомлювала себе), соціальною (наратив про те, як в літературі представлено інтереси певної касти), формальною (розповідь про пригоди жанрів і стилів).

Історія - це наратив, у якому завжди є свій ракурс, фокус, призма, спосіб бачення зі своїм масштабом, персонажами, подіями, простором, ідеологією, реторичною практикою.

Історик-наратор визначає щось у якості мінімальної події - от приміром факт публікації певного твору, - окреслює територію, на якій розгортатимуться події. Така територію може співпадати з географічними межами країни, проте часто в цій якості служить, національна ідентичність або ж мова. Історик спрямовує свій погляд на факт-подію, озброєний (чи зашорений) ідеологічною позицією і у реториці певного жанру і стилю проводить конфігураційний акт: шукає зв’язки між подіями, узалежнює одні події від інших, проводить між ними аналогії, взяті на інших територіях, або зі своєї власної.

Якщо історії з’являються часто, методика їх побудови стає самоочевидною.

 

Якою їй бути?

Спершу варто визначити функціональні межі можливої історії літератури як жанру. Певний аналог історії літератури і надалі створюватиметься для потреб школи: до цього стимулюватиме хоча б програма з літератури. Університетські історії теж мають шанси для виникнення: написання підручника (тобто книги з наперед заданими методичними цілями) є моральними обов’язком кожного професора, що викладає авторський курс. З’являтимуться (і з’являються) також і колективні історії літератури для потреб університету, хоча, на мою думку, вихід в світ такої книги - це або комерційний (а не науковий) проект, або ж факт на пошану професора, який (якщо ще живий) прописаний в якості наукового редактора.

Проте якщо перенестися з методичної площини в методологічну, то промовистим є факт: з часу появи історії літератури Д.Чижевського в Україні не з’явилось жодної одноавторської історії. Ідея її стврення нераз пропонувалася професору Г.Грабовичу, та праці останнього переконують: такої концептуальної історії не буде уже либонь ніколи!



Источник: http://www.socionavtika.narod.ru/printed/diegesis/papusha2_pr.htm
Категория: СТАТТІ | Добавил: papusha (01.03.2008)
Просмотров: 1304 | Комментарии: 2 | Рейтинг: 3.0/2 |
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Copyright MyCorp © 2017