Категории каталога

СТАТТІ [14]
MODUS ORIENTALIS [16]
Індійська література в рецепції Івана Франка: Монографія. - Тернопіль: Збруч, 2000. - 198 с.
РЕЦЕНЗІЇ [3]

Форма входа




Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


П`ятниця, 23.06.2017, 10:27
Приветствую Вас Гість | RSS
Домашня сторінка Ігоря Папуші
Главная | Регистрация | Вход
Публікації


Главная » Статьи » MODUS ORIENTALIS

ІІ. ІНДІЙСЬКИЙ ТЕКСТ (3)
У 1891-1892 рр. на сюжет санскритської "Маркандея-пурани" I.Франко створив свою поему "Цар і аскет", помістивши її у збірці поезій "З вершин і низин". Незважаючи на те, що безпосереднім джерелом поеми був санскритський текст, "Цар і аскет" вважається оригінальним твором.

Зрозуміти характер трансформації пуранічного сказання про царя Гарішчандру в поемі Франка "Цар і аскет", а також встановити форму рецепції індійського тексту у Франковому творі можна лише після порівняння художніх моделей світу обидвох творів та з'ясування їх основних концептів.

В українському літературознавстві поему "Цар і аскет" досліджували нечасто і майже завжди принагідно. Здебільшого відзначалася різниця в сюжетах та ідейному змісті індійського та Франкового творів. Iнколи зачіпалися питання поетики . Зрозуміти характер трансформації пуранічного сказання про Гарішчандру в поезії Франка "Цар і аскет", а також встановити форму рецепції індійського тексту у Франковому творі можна лише після порівняння художніх моделей світу творів та з'ясування їх основних концептів.

Засади. Ми виходимо з тези Ю.Лотмана про те, що кожен художній твір — це модель певного явища світу, суспільний та мистецький світогляд автора, його уявлення про структуру світу, що втілена в структурі твору .

Ми вважаємо, що у творі функціонує ряд концептів, які організовують художній матеріал. Кожен твір написаний у певному коді (кодах), що є принципом побудови тексту. Відчути або розкрити цей код — означає знайти взаєморозуміння з текстом. В основі кожної моделі світу (твору) лежить її код.

У нашому дослідженні ми зупинимося на кількох питаннях: 1) порівнянні сюжетів двох творів; 2) з'ясуванні принципів трансформації "Сказання про Гарішчандру", декларованих Франком, і розкритті авторської концепції; 3) визначенні форми рецепції індійського тексту в поемі Франка; 4) описі основних концептів та відтворенні художніх моделей світу, представлених у текстах; а також 5) окремих питаннях поетики обидвох творів (стилістика, функціонування художнього образу). Провівши таким чином комплексний порівняльний аналіз "Сказання про царя Гарішчандру" з поемою "Цар і аскет", розглядаючи аналізовані тексти як дві повноцінні структури, з'ясуємо характер трансформації індійського тексту у творі I.Франка.

Сюжет. Перш ніж передавати сюжет "Сказання про Гарішчандру", необхідно окреслити коротко його контекст всередині "Маркандея-пурани". Перший розділ пам'ятки — це своєрідне доповнення до "Махабгарати". Чотири птахи (насправді — брахмани, що стали птахами через прокляття) відповідають на питання Джайміні, учня В'яси, про незрозумілі йому місця в "Махабгараті". Одне з питань — чому сини п'ятьох пандавів від Драупаді не одружились і не залишили потомства . Відповідь на нього і є відправною точкою викладу історії Гарішчандри. Оповідь зводиться до наступного.

Доброчинний цар Гарішчандра, що правив в епоху Трета-юґи, якось під час полювання в лісі почув жіночий голос, що кликав на допомогу, і відразу відгукнувся на нього. Насправді це кричали "Знання Шіви" та інших богів, яких підкоряв за допомогою аскетичних подвигів провидець Вішвамітра. Рудра (Володар Перепон), що був поблизу, наляканий тим, що Вішвамітра може завдати шкоди і йому, вирішує зіткнути Вішвамітру з Гарішчандрою, а самому уникнути небезпеки.

Одержимий Рудрою, Гарішчандра погрожує насильникам. Почувши слова царя, Вішвамітра спалахом гніву припиняє тапас, а знання, мало ним не підкорені, — зникають. Наляканий цар виправдовується тим, що виконував свою дгарму: роздавати, захищати і боротися. Вішвамітра вимагає пояснень, і Гарішчандра відповідає, що роздавати потрібно брахманам, а також тим, хто того потребує; захищати тих, хто в страху; боротися з тими, хто чинить перепони. Вішвамітра заявляє, що він і є той брахман, який бажає дакшини. Гарішчандра готовий піднести йому будь-які дари. Вішвамітра вимагає перш за все дакшину за раджасую (хоча жодних загадок про здійснення царем акту раджасуї в тексті "Маркандея-пурани" немає): як плату Вішвамітра бажає одержати усе царство Гарішчандри, окрім нього, його дружини Шайб'ї та сина Рогітасьї. Коли Гарішчандра погоджується, Вішвамітра, оголосивши себе володарем царства, вимагає, щоб той разом з сім'єю йшов геть. Гарішчандра збирається іти, але Вішвамітра зупиняє його, вимагаючи власне дакшини за раджасую. Гарішчандра, залишившись без засобів, просить почекати з місяць. Вішвамітра погоджується.

Гарішчандра вирушає в дорогу. Міщани просять його залишитись. Коли розчулений їхніми словами цар зупиняється, Вішвамітра звинувачує його в тому, що він знову хоче заволодіти своїм царством. Гарішчандра покірно виходит. Тим часом п'ять вішведевів, пам'ятаючи про праведність Гарішчандри, дорікають Вішвамітрі. Той проклинає їх: вони повинні будуть народитися в людській подобі і не мати жінок, а коли помруть, знову стануть богами. Після прокляття п'ять вішведевів народжуються п'ятьма синами Пандавів; проживши коротке життя без жінок і дітей, вони знову повертаються до свого попереднього стану.

Через місяць мандрів Гарішчандра з дружиною і сином повертаються у Варанасі. Іх зустрічає Вішвамітра, вимагаючи дакшину. На прохання Гарішчандри він погоджується зачекати до кінця дня.

Гарішчандра хоче себе продати, але дружина переконує царя, що краще продати її. Той втрачає свідомість. Вішвамітра холодною водою приводить його до тями, погрожуючи прокляттями.

Цар продає дружину і сина старому брахманові. Гарішчандра віддає Вішвамітрі плату, але її виявляється замало. Тоді цар наважується продати себе в рабство до жахливого чандала (насправді це — бог Дгарма, що має вигляд чандала).

Якось Гарішчандра бачить сон, у якому за одну ніч переживає багато перероджень, що тривали 12 років. Звернувшись до богів з проханням поблагословити його, він забуває про свої попередні гріхи і продовжує працювати.

На кладовище приходить дружина Гарішчандри з трупом сина, що помер від укусу змії. Впізнавши одне одного, вони розповідають про свої страждання. Знемагаючи від думки про втрату сина, подружжя входить у вогонь, звернувши помисли до великих богів. У цей момент їм назустріч виходить сонм богів на чолі з Дгармою. З ними ж з'являється і Вішвамітра, пропонуючи Гарішчандрі свою дружбу. Iндра запрошує Гарішчандру до неба, яке він заслужив. Рогітасью воскрешають. Гарішчандра ніяковіє від того, що не сплатив чандалі податок. Дгарма пояснює, ким був цей чандала насправді.

Гарішчандра відмовляється йти на небо без своїх підданих. Вішвамітра благословляє Рогітасью на царство, і Гарішчандра разом з усіма своїми підданими підноситься на небо .

Такою є історія страждань царя Гарішчандри в "Маркандея-пурані". Сюжет Франкової поеми відрізняється від наведеного у кількох пунктах.

1. Випущено два епізоди: а) епізод з прокляттям брахманів, який сюжетно не пов'язаний з історією царя Гарішчандри; б) епізод зі сном царя. Він також має невелике сюжетне значення, хоча й важливий з міфологічної точки зору. Те, що Франко не опрацював вказані епізоди у своєму творі, цілком зрозуміло: у тексті Рюккерта, яким користувався поет під час роботи над легендою, дані уривки також випущені .

2. Замінено фінал твору: замість богів до Гарісчандри приходять його колишні піддані. Звільнившись від влади Вісвамітри, вони приводять аскета на службу до чандала взамін на Гарісчандру. Рогіту воскрешає прадід Гарісчандри Девадатта за допомогою цілющої мазі. Цар повертається на трон

3. Вставлено кілька неіснуючих в оригіналі епізодів: а) історія аскетичних подвигів і зростання гордині Вісвамітри ; б)монолог Гарісчандри, в якому він заспокоює свою дружину ; в) монолог Гарісчандри, в якому він пояснює Вісвамітрі, чому прийшов без грошей: на батьківщині Сайвії, звідки він сподівався одержати якісь засоби, відбулася братовбивча війна (можливо, це алюзія до братовбивчої битви Бгаратів у "Махабгараті") ; г) монолог старого брахмана про клопіт з молодою жінкою (в дусі Франкового "старому трута — жінка молода"); д) внутрішній монолог Гарісчандри про нещасну долю своєї дружини ; е) монолог чанлали про свою роботу ; є) "пісня Гарісчандри" в неволі . Жоден із вказаних вставних епізодів не вносить у сюжет дії, оскільки всі вони покликані слугувати індивідуалізації характерів і майже всі виконані в народно-пісенній поетиці. Тому, якщо не зважати на фінал поеми, то можна сказати, що у сюжет поет не вніс особливих змін. Які ж структури оригіналу зазнали суттєвої трансформації? Звернімось до авторського задуму.

Метрика. У передмові до другого видання поеми Франко писав: "Я позволив собі супроти оригіналу поробити деякі зміни. Поперед усього індійський розмір і індійський спосіб оповідання я замінив нашим сучасним; я не хотів давати перекладу індійського тексту але індійську легенду по-нашому оброблену . Зупинимось докладніше на цій самохарактеристиці. "Маркандея-пурана", як і переважна більшість санскритської епіки, написана в розмірі шлока. У Франка поема створена у п'ятистопному нерегулярному ямбі з подовженою (подекуди) клаузулою. Строфіка довільна.

Загалом цей розмір поет практикував досить часто, здійснюючи різноманітні "переробки" творів "на мотив" чи "на сюжет". У цьому розмірі написана філософська поема "Смерть Каїна" за біблійними мотивами; "Притча про життя" з інтерпретацією у ній одного буддійського повчання; "Притча про смерть", де фігурує індійський цар Ашока; "Притча про захланність" за мотивами єгипетської історії та деякі інші твори. Усі вони (включаючи "Царя і аскета") торкаються морально-філософських проблем і певним чином пов'язані зі східною тематикою. Тому те, що поема написана п'ятистопним ямбом, явище для Франкового способу мислення, як бачимо, цілком закономірне.

Важче встановити, що Франко розумів під "індійським способом оповідання". Iндійська поетика істотно відрізняється від європейської (в основі якої лежить антична риторика) і за образними системами, і за характером поетичного мислення. Ці відмінності, спричинені передусім принциповою різницею у світосприйнятті та світогляді індусів та європейців. У цьому аспекті "спосіб оповіді" у Франка дійсно не індійський. Звичайно, у поемі наявні окремі індійські образи, але не збережена їх структура.

Форма рецепції. Наразі можемо констатувати, що Франко замінив два елементи структури оригіналу: віршовий розмір, перевівши тим самим індійський сюжет у власну, як ми показали, версифікаційну систему; та структуру художнього образу (у широкому значенні), трансформувавши останній згідно з пануючими у його (автора) поетичній системі нормами. У зв'язку з цим природньо постає питання про форму рецепції оригіналу. Що являє собою Франкова "поема" — переклад, адаптацію, травестію, пародію чи, можливо, це просто оригінальний твір?

Поет писав: "... я, держачись взагалі вірно ходу оповідання "Пурани", позволив собі подекуди коротити, інде знов ширше малювати деякі сцени і ситуації, про те дбаючи, щоб легенда на сучасного читача робила хоч в приближенні таке враження, яке мусила в санскритськім оригіналі робити на давніх індусів" .

Як відомо, основним законом теорії перекладу є якісна, функціональна подібність. В.Матезіус зазначав: "... поетичний переклад повинен справляти на читача таке саме враження, яке справляє ориґінал, нехай навіть іншими художніми засобами, ніж в оригіналі" . Зіставляючи висловлювання Франка і Матезіуса, можна було б прийти до висновку, що "Цар і аскет" — функціональний аналог "Сказання про Гарішчандру", тобто переклад одного з уривків "Маркандея-пурани". Однак, питання про функціональну подібність цих творів не таке просте. Iсторія Гарішчандри і Вішвамітри мала в Iндії багато варіантів, щоправда не узгоджених сюжетно, але згармонізованих міфологічно. У сприйнятті давніх індусів образи та сюжетні ходи легенди вступали у численні асоціативні ряди в межах усієї індуїстської міфології і тому сприймалися не так однозначно, як це ми бачимо у "Маркандея-пурані". Iндійці, наприклад, знали, що Вішвамітра — це не лише відомий аскет-подвижник, а й утілення (аватара) бога Дгарми; знущання Вішвамітри над Гарішчандрою — це не сваволя брахмана, а реалізація певного обряду, відомого за іншими варіантами міфу. Давні індуси володіли певним архетипом даного міфу. Франкові ж читачі не тільки не мали того широкого асоціативного поля, яким володіли індуси, а й уявлення про той міфологічний архетип, що лежить в основі санскритської легенди. Отже, могли сприймати історію Гарісчандри у чорно-білих фарбах протистояння добра і зла, тим більше, що оповідь у Франковому тексті повністю деміфологізована. Правда, відомо, що Франко намагався надати своєму творові загальнолюдського звучання, прагнучи в такий спосіб наблизити індійський сюжет до українського читача. У листі до М.Драгоманова поет писав: "Я старався цю типово індійську штуку перетягти якомога на загальнолюдський ґрунт, не фальшуючи її основного характеру. В "Пурані" вона — звеличення брахманізму, хоч зміст її показує брахманця Вісвамітру прямо собакою. От я і вложив ціле оповідання в уста Будди, яко полеміку проти попів-брахманів і "святих" аскетів..." . У чому ж полягає "загальнолюдськість" Франкового твору та його ідейний зміст? У критиці брахманізму й аскетизму, як вказував сам поет і повторювала за ним більшість літературознавців? Пошукаймо відповідь у самому тексті поеми.

Вступ твору містить кілька паралельних ремінісценцій світової літературної практики: Греції ("в Софокловій душі колись сліпця Едіпа постать оживила"); Англії ("Шекспірові вказала шлях, як самовладця і тирана Ліра перетворить в дитину-чоловіка"); Iндії ("величні постаті з-над берегів Святого Гангеса"); України ("навчи й мене вкраїнським тихим словом..."). Усі ці ремінісценції пов'язані одним спільним мотивом — мотивом очищення через страждання: Едіп, витерпівши усі удари долі, стає після смерті святим; Лір духовно перероджується завдяки стражданням; Гарішчандра, пройшовши крізь випробування, здобуває небо.

У цьому мотиві і полягає, на наш погляд, загальнолюдський зміст індійського сюжету про Гарішчандру. Франко вважав, що вирізнивши даний момент — очищення через страждання — звільнивши його від міфологічних компонентів, а посиливши натомість його моральний зміст та психологічну основу, можна створити функціональний аналог індійського твору. Але, як ми уже зазначали, індуси сприймали в "Маркандея-пурані" не лише її моральний зміст, а й багатий міфологічний. Тому незважаючи на задум поета, за таких умов трансформації, які прийняв Франко, "Цар і аскет" не міг стати функціональним аналогом давньоіндійської легенди. Отже, перед нами — не переклад.

Поему "Цар і аскет" також не можемо вважати травестією, оскільки і Гарісчандра, і Вісвамітра, і Сайвія, не зважаючи на їх мовні партії, що виконані в дусі української народної поетики, сприймаються все ж як індуси, а не українці. Довкілля, в якому діють герої, — індійське. З побутових подробиць Франко прагнув зберегти те, що "найконечніше для дотримання локального колориту і характеристики часу" .

Пам'ятаючи фразу Франка про те, що його твір — це "індійська легенда по-нашому оброблена", можна думати, що це адаптація. Теоретик порівняльного літературознавства Д.Дюришин вказує, що адаптація — це таке ставлення до оригіналу, при якому в задум перекладача не входить намір неухильно зберігати особливості оригіналу, а, навпаки, трансформувати його згідно з власною ідейно-естетичною концепцією . Внаслідок цього виникає твір, в якому синтезовані властивості оригіналу та уявлення перекладача. Міра і питома вага цих складових визначає характер адаптації. Тому "поема" Франка "Цар і аскет", що є переробкою пуранічного "Сказання про Гарішчандру", здійсненою згідно з власною ідейно-естетичною концепцією письменника, є адаптацією санскритського оригіналу. Далі ми визначимо і характер цієї адаптації, тобто міру оригінальних і трансформованих компонентів у адаптованому творі.

Міфологічний горизонт. У "Маркандея-пурані", коли Гарішчандра порушив аскезу Вішвамітри, той зажадав од царя дакшини за раджасую, хоча, як уже зазначалося, будь-яких згадок про здійснення царем акту раджасуї в тексті "Маркандея-пурани" немає. Справа в тому, що відомості про царя Гарішчандру містяться не лише в "Маркандея-пурані", а й в іншому епічному та ведичному матеріалі. Так, у "Махабгараті" мудрець Нарада розповідає Юдгіштгірі про набесні палаци зборів. В описі палацу Iндри згадується і Гарішчандра, який перебуває там за свої заслуги. Коли він був могутнім правителем, то здійснив раджасую, давши брахманам різних країн стільки дарів, скільки вони самі забажали. Тому своєю славою він перевершив усіх царів.

Про здійснення царем Гарішчандрою ритуалу раджасуї згадується у двох текстах ведичної епохи — "Айтарея-брахмані" та "Шанкгаяна-Шраутасутрі". Зміст їх полягає у тому, що цар Гарішчандра для того, щоб бог Варуна подарував йому сина, повинен був віддати цього сина в жертву, тобто здійснити акт раджасуї .

Як відомо, ритуал раджасуї зводиться до символічного офірування царем усього, чим він володіє (тобто здійснюється принесення в жертву царства і навіть самого себе), внаслідок чого цар повинен одержати знову свій царський добробут в усій повноті своїх прав на нього: людина, що добивається блага, повинна принизитись, принести в жертву те, чого вона добивається, і тоді одержить відповідну винагороду.

Пуранічний міф про Гарішчандру виявляє ту саму сюжетну схему: цар жертвує своїм добробутом і тим самим знову його здобуває, заслуговуючи сходження на небо. Як зазначає П.Сахаров, раджасуя уже не практикувалася як ритуал в епоху складання пуранічних текстів, і тому в них не висвітлюється мета здійснення цього обряду, а сама його назва стає лише неосмисленим атрибутом Гарішчандри. У зв'язку з втратою ритуального смислу міфу участь бога (Варуни / Iндри) має тут периферійне значення. Функції бога переходять до жерця (Вішвамітри), який чинить як негативні, так і позитивні для героя дії: він одночасно і випробовує героя, завдаючи таким чином страждань, і рятує його. Цікаво, що у досить пізній "Девібгаґавата-пурані" Вішвамітра свідомо береться випробовувати праведність Гарішчандри: і брахманом, і чандалою, і змією, що вжалила Рогітасью, був не хто інший, як сам Вішвамітра, набувши відповідної подоби .

П.Сахаров вважає, що основні сюжетні відмінності цих міфів пояснюються різницею їх функцій. У ведичних текстах міф про Гарішчандру — одна з ланок пояснення ритуалу раджасуї. Етичний зміст у них повністю підпорядкований ритуальному: моральним є те, що узгоджується з ритуалом. У пуранах ритуал витіснений на периферію оповіді, а етичний пафос — неухильне дотримання героєм своєї дгарми (обов'язку) — складає основне смислове навантаження. Якщо уже в "Маркандея-пурані", узятій поза міфологічним контекстом, у якому вона функціонувала, обряд раджасуї, хоча і згадується номінально, фактично виявляється затертим етичним аспектом змісту твору, то в поемі "Цар і аскет", де він є не тільки домінуючим, а і всеохопним, згадка про ритуал раджасуї, як і поява богів у фіналі, могла б бути незрозумілою. Франко знайшов вихід із цієї ситуації, потрактувавши слово rajasuya (нім. пер. Konigsopfrung) як "царська жертва", але вклав у нього інший, ніж в оригіналі, смисл: царська жертва (раджасуя) — це, мовляв, дар екс-царя новому цареві при передачі корони. Вісвамітра питає у Гарісчандри:


Що писано в законів царських книзі?
Як цар живий передає свою
Корону іншому, то з нею разом
Повинен дать йому і царську жертву .

В іншому місці слово "раджасуя" Франко передає словосполученням "право царські жертви діять" . Це "право" (в Iндії — швидше обов'язок) навіщось знадобилося Франковому Вісвамітрі. Але ж за цим "правом" не Гарісчандра, а саме він, Вісвамітра, повинен би давати дари. Нагадуємо, що усі ці труднощі у розумінні тексту були викликані відсутністю у свідомості поета того міфологічного контексту, в якому функціонувала "Маркандея-пурана". Тому і ставлення Франка до легенди про Гарішчандру було неоднозначне: "В "Пурані" вона — звеличення брахманізму, хоч зміст її показує Вісвамітру прямо собакою" .

Якщо пуранічне "Сказання про Гарішчандру" складається на перехресті моралі, міфу та ритуалу із домінуванням морального змісту, який зводиться до неухильного виконання людиною своєї дгарми, то твір Франка цілковито перебуває в моральній сфері.

Концепти. Санскритське "Сказання про Гарішчандру" та Франків "Цар і аскет" — це дві повноцінні структури, дві моделі світу. Кожна з них складається зі своїх компонентів-концептів. Вони функціонують у текстах як сили, енергії, які організовують художній матеріал в одну цілість — структуру. Виявити ці концепти — означає наблизитись до реконструкції моделей світу, як вони представлені у кожному з текстів.

Основні концепти санскритського оригіналу глибоко закорінені у світосприйнятті та загальному філософському світогляді давніх індусів. Філософія Вед, освячена тисячолітньою традицією, не просто залишила свій відбиток на переважній більшості санскритських текстів, а й стала їх основною організуючою силою. Можна виділити шість доктрин у "Сказанні про Гарішчандру" в ролі основних концептів тексту: реінкарнація, карма, ліла, майя, авідья та дгарма.

Реінкарнація / смерть. Віра в те, що людина, тварина, бог і взагалі будь-яка жива істота живе на землі безліч разів, є одним із основних концептів, що формують індійський спосіб мислення. I.Франко так писав про цю доктрину: "Пригадаємо, що індійці вірять у так звану метемпсихозу, то єсть вандрівку душ по смерті. По їх думці, душа людська безсмертна і вічна; душі всіх людей сотворив Брахма ще перед сотворінням світу і посилає їх в різні тіла" . Концепцію реінкарнації приймали усі традиційні (особливо санкхья, йога, веданта) та деякі нетрадиційні (буддизм, джайнізм) системи індійської філософії, тому її можна розглядати як загальноіндійську. Згідно з "Упанішадами", закон народження і смерті поширюється на всі незвільнені (ті, які ще не досягли єднання з Брахманом) душі. Душа після смерті не гине: від життя до життя існує певний міст. У "Бгаґавад-ґіті" процес перевтілення пояснюється у такий спосіб: "Як у цьому тілі змінюється дитинство на юність, зрілість і старість, так втілений змінює тіла; мудрець не схвильований цим. Як зношену скинувши одіж, людина нову одягає, так зношені скинувши тіла, в нові входить, інші, носій тіла" .

Природно, що у "Маркандея-пурані" доктрина перевтілення фігурує в ролі основного концепту. Розповідь про історію Гарішчандри у тексті пурани є приводом для висвітлення долі п'ятьох Пандавів, яка власне з'ясовується через опис їх попереднього народження в подобизні вішведевів. В іншому місці Гарішчандра, звертаючись до своєї дружини Шайв'ї, мовить: "Люба, я не хочу страждати. О слабкосила! душа моя збентежена. Увійди в моє становище. Якщо я без дозволу чандала вступлю у вогонь, то в іншому народженні знову потраплю в рабство до чандала, впаду до Нараки на потраву черв'якам" .

Згідно з індійським світосприйняттям, між формами існування немає неперехідних меж: усі кордони відкриті, існує лише єдиний простір буття. Той, хто сьогодні живе в подобизні людини, у наступному житті може переродитись серед богів чи, навпаки, серед тварин. Усе залежить від рівня розвитку свідомості: істота приходить у такий світ, який сама собі створила. Так, Гарішчандра, перебуваючи в рабстві у чандала, бачить віщий сон, у якому переживає десятки своїх народжень, що тривали дванадцять років. Він пройшов через існування хлопчика-пукаси, який допомагає спалювати трупи; собаки, слона, мавпи та багатьох інших тварин. Тоді сто років він народжувався серед вищих істот, аж поки не народився у своїй расі як цар, що програв свою дружину та сина в кості .

У Франковому тексті концепт реінкарнації актуально відсутній, хоча й відлунюють окремі його сліди. Приміром, про Гарісчандру автор говорить:

...Батьківський біль і материнські сльози —
Для нього все значило лиш одно:
Сорочка, покривало. Так немов
Ще за життя переродивсь колишній
М'який, сердечний, добрий чоловік .

В оригіналі цей уривок звучить так: "jivan yony-antaram gatah" ("при житті увійшов в інше народження" ).

У "Царі і аскеті" концепт реінкарнації заміщується концептом смерті. Смерть — це одна із сил, що обумовлює спосіб мислення героїв твору. Варто зазначити, що у поезії Франка дуже поширені уявлення про смерть як звільнення — звільнення від різноманітних страждань. Герой Франкової поезії хотів би померти, "з життя розплистися на волю, щоб людської муки не бачити скрізь." Самогубець "Зів'ялого листя" сподівається, що з нього "спадуть пута" і він "навіки спочине". Цар Олександр у "Моєму Iзмарагді" відмовляється від дару вічного життя, приймаючи смерть як звільнення.

Аналогічні уявлення реалізовані і в поемі "Цар і аскет". Сайвія голосить над сином, який помер від укусу гадюки: "Хоч з болем лютим, з лютої неволі тебе на волю, любий, довела" . Гарісчандра, зважившись на самогубство, кличе Сайвію: "Ходи ж сюди! В обіймах спільних всі покинемо неволю й разом станем там, де нема неволі, ні страждання" . До людей, які загасили вогонь, цар мовить: навіщо "вертаєте мене з тієї стежки, що до свободи вічної веде?" . Якої посмертної "волі" сподіваються герої? У якому коді потрібно сприймати це слово? Iндійському? Християнському? Буддійському? Позитивіському? В індуїзмі, як і в буддизмі, смерть — це не звільнення, а лише перехід до іншого життя, сповненого таких самих страждань, як і реальне. У пурані Гарішчандра прагне убити себе не для того, щоб позбутися страждань взагалі. Він хоче лише позбутися жахливої дошкульної думки про втрату сина. Його ж самого чекають, можливо, ще глибші страждання у нараці або тут, на землі, але уже інші, не пов'язані з сином, — цілком терпимі. У християнстві самогубство взагалі заборонене, а тому герої повинні були б сподіватися не "волі", а пекла. У філософії позитивізму життя після згасання свідомості не існує. Чи можна це сприймати як звільнення від страждань? Безперечно. Позбутися мук можна, лише вийшовши за межі існування, що і пропонує позитивізм. Пригадаймо, що Франко прагнув переробити санскритський твір у дусі, який "більш відповідає нашим почуттям і поглядам", а ХIХ ст. — це ж вік позитивізму.

Висловлювання героїв творів про "волю" після смерті — це лише поетичний прийом, який завуальовує думку, що померти — це значить зникнути і тим самим позбутися страждань. Життя проминальне, після смерті нічого немає — такий погляд на проблему існування відкриваємо в поемі Франка.

Карма / доля. Однак, виникає питання, яким чином індійський та Франків тексти пояснюють причини страждань?

З історії життя Гарішчандри, викладеної в "Маркандея-пурані", довідуємось, що страждання героя не були випадковими. Уві сні Гарішчандра зрозумів, що в одному зі своїх попередніх народжень, маючи царський стан, він бездумно програв свою дружину та сина в кості . Це діяння потрактоване так, що сім'я цареві не потрібна. У цьому житті Гарішчандра змушений розплачуватись за свої колишні вчинки: він повинен втратити дружину та сина і через це страждати. Реакція Гарішчандри на втрату сім'ї також мала свої наслідки: цар не нарікав на свою долю, а повністю їй підкорився. Внаслідок цієї праведності він одержує назад і царський статус, і сім'ю. Людей карають не боги, а об'єктивний закон причинності — карма. I.Франко так писав про нього: "Коли душа в якімсь тілі жила чесно і сповнювала закони, то по смерті переходить у якусь вищу, щасливішу форму відповідно до своїх заслуг у попередньому житті" .

Для індійського способу мислення характерним є те, що люди вважаються жертвами не долі, фатуму, а власного минулого. Страждання — це розплата за гріхи. Що б не трапилось з людиною у цьому житті, вона повинна приймати це з покірністю, оскільки все — результат її минулих діянь. Теорія карми допомагає страдникові змиритися, бо дає зрозуміти, що своїми стражданнями він сплачує старий борг. Той вигляд і образ, в якому людина з'являється на світ, — це якраз наслідок зворотного впливу на діяча .

Цей концепт відчувається не лише у побудові сюжету пурани, а й у мовних партіях персонажів: закон карми зумовлює мислення та вчинки героїв. Гарішчандра, спалюючи себе, готовий у наступному народженні повернутись у рабство до чандали . Шайв'я усвідомлює закономірність свого страждання: "О моя дитино! Через знехтування якимісь гріхом на нас впало це велике і жахливе зло, кінця якого не видно" .

У творі Франка діють принципово інші концепти. У "Царі і аскеті" номінально існують "боги" і "доля", розрізнити які практично неможливо. Доля — це "божа воля". Гарісчандра мовить до своїх підданих: "...пустіть мене туди, де могуча доля встелила нам дорогу. Спогадайте, що не без волі божої се чиню . Герої Франкового твору називають імена різноманітних індуських богів — Брахма, Iндра, Аґні, Сива, Яма — і звертаються до бога (богів) загалом понад десять разів у різних смислах. У п'яти з них слово "бог" згадується у сполученні "божа воля". У трьох — як звертання ("боже-боже"); ще у трьох — як риторична фігура (типу: "чей бог пошле нам ласкавого пана"); в одному — як об'єкт прагнень ("думки свої... знесли високо до богів безсмертних"); і в одному — звучить сумнів щодо існування бога ("чи є живі боги над нами?"). Герої твору Франка не розуміють причин своїх страждань, якщо, звичайно, їх пояснювати згори, з неба. "Божа воля" сприймається ними як "капризи долі", чиясь сваволя. Гарісчандра, здається, не знає, за що страждає: "Мабуть, на щось богам була потрібна ся люта кара, що на нас зіслали" , а Сайвія близька до того, щоб взагалі заперечити існування надлюдської сили, космічної справедливості: "Чи є живі боги над нами?" .

Слова про "долю" та "богів" в устах Франкових героїв звучать не більше, як риторичні фігури, лаштунки, поетичні прийоми, за якими проступає авторська думка: ні богів, ні бога, ні фатуму насправді немає. Усе в руках людини. Причина страждань — не воля небес, а людська сваволя. Франко через Сайвію найясніше висловив свій погляд на цю проблему: через що цар, його дружина і син зазнають мук? — "з-за прибагів неситого аскета" . Однак, варто зауважити, що Франко не заперечує морального закону справедливості, відплати за гріхи. Адже страждання Гарісчандри винагороджується. Злий Вісвамітра покараний. Добро перемагає зло. Закон "карми" справдився.

Різниця полягає в тому, що у "Царі і аскеті" немає концепту реінкарнації, і поет шукає справедливості в межах одного життя. Франко космічний, метафізичний закон карми спускає на землю, у суспільство, у світ моралі: добиватися справедливості необхідно тут, на землі, і уже, у цьому житті. Iншого життя не буде. У "Моєму Iзмарагді" є така строфа:

Як та опука від скали
Відскакує відлого,
Так кривда людська все паде
На кривдника самого .

Моральний закон відплати близький Франкові і становить один із концептів його поезії взагалі, проте цей закон — не індійська "карма"; це не абстрактна космічна, а суспільна, земна справедливість, встановлена людьми.

Дгарма / обов'язок. I для індійського, і для Франкового царя важливим є дотримання свого обов'язку, своєї дгарми. Сайвія у Франка говорить до Гарісчандри: "Немає вищого над обов'язок, над непохитную правдивість, друже" .

Проте, незважаючи на очевидну близькість таких понять, як "дгарма" у санскритському тексті і "обов'язок" у Франка, між ними все ж є суттєва різниця. В Iндії "дгарма" — це закон касти, це ряд обов'язків, які накладає на людину її належність до однієї з чотирьох каст. Iндійське життя — ярусне, індійський світ — чітко стратифікований: кожна істота має своє місце в світі, свою "нішу". Як пише Г.Ґачев, лозунги "свобода, рівність, братерство" в Iндії не сприймаються: кожному необхідно зберігати свій рівень в ієрархії істот — тоді виживеш . Для кожного рівня приписана поведінка у тому чи іншому конкретному випадку згідно з дгармою. У "Бгаґавад-ґіті" сказано: "Своя дгарма, хоча й недосконала, краща від добре виконаної, але чужої" .

У пурані Гарішчандра виконує свою дгарму: захищати скривджених, обдаровувати нужденних, боротися з напасниками. Це — дгарма царя, і у цьому немає нічого від шляхетності, це, власне, "обов'язок". Так само, як обов'язок чандали — спалювати трупи. Кожен великий на своєму місці.

"Обов'язок" у "Царі і аскеті" має інші корені і випливає з інших основ — основ Франкового розуміння. Обов'язок царя сприймається у поета як щось особливе, шляхетне, доброчинне. В Iндії дгарма — це закон, припис, буденність; у Франка — справа совісті і честі.

Майя / сон. Одним із важливих концептів "Царя і аскета" є концепт сну — пробудження, темноти — прозріння. Під 1882 р. у Франка маємо такі рядки:

Прокинься, час на власні ноги стати
I бачити себе самим собою... .

Місія духовного пробудження людства, яку взяв на себе герой-поет, суб'єкт Франкової поезії, знайшла відгомін і у "Царі і аскеті". Уривок, який процитуємо нижче, цікавий з кількох точок зору. По-перше, він не є переробкою оригіналу (в "Пурані" такого мотиву немає); по-друге, він концептуально близький до індійської філософії; по-третє, він природно входить у загальний контекст Франкової творчості, віднаходячи там співзвучні настрої. Гарісчандра заспокоює Сайвію:

Власть, багатство, слава,
Все те, що досі окружало нас,
Всміхалось нам, пестило нас, кохана, —
Все те лиш сном було. Пресвітлий Iндра
Шле свойого слугу, щоб нас збудив .

Цей уривок змушує нас з'ясувати ту філософську основу, на якій могло виникнути подібне уявлення. Адже Вісвамітра, "неситий аскет", сприймається тут як "слуга Iндри", який покликаний вказати шлях до істинної реальності, Брахмана, оскільки все, що не є Брахманом — "власть, багатство, слава" — то сон. Людині потрібно "пробудитись". Шанкара (VIII ст.) стверджує, що оскільки дійсно реальним може вважатися лише те, що є в наявності у будь-який час, те, що було, є і буде завжди, то феноменальний світ, об'єкти якого мінливі, плинні, ніколи не мають постійного буття, а завжди перебувають у процесі становлення, — не можна визнати реально існуючим. Iстинно реальним є тільки Брахман. Світ (множина) і Брахман (єдність) тотожні, але оскільки єдність і множина не можуть бути однаково реальними, то реальним є Брахман. Світ має свою основу в Брахмані. Брахман і світ єдині й існують як реальність і видимість .

Та космічна сила, яка перетворює (при "творенні світу") реальний, єдиний Брахман у плинний ("нереальний") феноменальний світ, називається майєю. Майя тісно пов'язана з авідьєю, що являє собою тенденцію людського розуму бачити множину у тому, що реально існує як єдине. Отже, авідья і майя — це суб'єктивна та об'єктивна грані досвіду. Суб'єктивна грань називається авідья, оскільки вона може поступово зникати завдяки пізнанню; об'єктивна сторона називається майя, оскільки вона така ж вічна, як і Брахман . Iстинний сенс життя — це пізнання Брахмана. Відчуття справжньої насолоди — це відчуття єдності з Брахманом. Хвилювання людини виникає тому, що вона хапається за світ і вірить у його фантоми. Однак, на цьому подібність між Франковою та індійською філософіями ("сон" — авідья; "пробудження" — пізнання Брахмана) закінчується, оскільки у Франка Гарісчандра вбачає істинну реальність не у Брахмані, а в любові, до того ж не в небесній, а земній, людській:

Не плач же, серце! Не в тім блиску й славі,
Не в власті царській, шатах і палатах
Лежало щастя наше, а в любові
Взаємній, щирій, в нашому дитяті.
Сих скарбів нам ніхто не відібрав
I відібрати не може. Так вспокійся ж! .

У Франка любов — це не любов до Бога, а любов між людьми. Цей концепт поет виявляє у цілому ряді своїх творів — як художніх, так і науково-теоретичних. У статті "Що таке поступ?" (1903) Франко писав: "любов — се те чуття, що здружує чоловіка з іншими людьми... А ціла історія людського роду, то властиво історія здруження людей" . Ще в 70-х рр. ХIХ ст. поет опрацював один фрагмент про любов з послань апостола Павла . У поемі "Смерть Каїна" Каїн доходить висновку, що любов — то джерело життя, що міститься в душі кожної людини . У "Притчі про життя" Будда повідає, що рай, який "ніяка сила; ніяка нам пригода відібрать не може" — це "чиста розкіш братньої любові" . Уявлення про людську ("братню") любов як найвищу цінність характерне для Франка як речника всесвітнього братерства. У цьому мотиві втілилось і головна настанова поета на "заг

Источник: http://papusha.at.ua
Категория: MODUS ORIENTALIS | Добавил: papusha (21.01.2008)
Просмотров: 1720 | Рейтинг: 1.0/1 |
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Copyright MyCorp © 2017