Категории каталога

СТАТТІ [14]
MODUS ORIENTALIS [16]
Індійська література в рецепції Івана Франка: Монографія. - Тернопіль: Збруч, 2000. - 198 с.
РЕЦЕНЗІЇ [3]

Форма входа




Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


П`ятниця, 23.06.2017, 10:26
Приветствую Вас Гість | RSS
Домашня сторінка Ігоря Папуші
Главная | Регистрация | Вход
Публікації


Главная » Статьи » РЕЦЕНЗІЇ

Наратологічні позички

Книжки, обговорювані в цій статті:
Gerald Prince. А Dictionary of Narratology. – Lincoln: University of Nebraska Press, 1989, 126 с. (Revised Edition. – Lincoln & London: University of Nebraska Press, 2003).
Олександр Ткачук. Наратологічний словник. – Тернопіль: Астон, 2002, 173 с.

 


Те, що словники наполегливо живуть і оновлюються, що їх створюють і виготовляють надзвичайно дбайливо, – все це свідчить про те, що вони несуть якусь місію перед суспільством: оскільки конфлікти між людьми невідворотні (як нас у цьому запевняють), то нехай хоча б вони ніколи не виникають через словесні непорозуміння.
Ролан Барт
Презентація

 Наратологія, тобто теорія розповіді, утвердившись від 1970-х років у західному літературознавстві, поступово поширилася й на інші галузі гуманітарного та суспільного знання і як провідна методика аналізу розповідного тексту (незалежно від рівня його фікційности та форми репрезентації), і як методологія. Зародки такого напряму помітно й в Україні. Переглядаючи два останні річники часопису «Слово і час», я помітив цікаву тенденцію: 2002 року на сторінках цього видання з’явилася одна стаття з наратології («Наративні структури малої прози (новелістика К.Москальця)» Вікторії Поліщук, ч. 11), а в 2003 році таких публікацій було вже десять. Навіть якщо це випадковість, то й вона щось та означає. Передусім впадає в очі, що автори всіх цих статтей – аспіранти і здобувачі кандидатського ступеня, а якщо наратологією в Україні цікавляться молоді дослідники, то ця дисципліна тут має добру перспективу. Друге спостереження: бібліографії цих наратологічних статтей складають праці або російських дослідників, або російськомовні переклади західних наратологів. А це означає, що ориґінали наратологічної класики (праці Вейна Бута, Міке Баль, Сеймура Четмена, Джералда Принса, Жерара Женета, Цвєтана Тодорова) залишаються наразі неосвоєними, або ж освоєними недостатньо. Тепер погляньмо на географію авторів 2003 року: Київ (Віра Балдинюк, Юлія Осадча, Олена Поліщук), Луцьк (Вікторія Поліщук), Ніжин (Оксана Капленко), Тернопіль (Марта Руденко, Олександр Ткачук). Найчастіше на сторінках «СіЧі» в 2003 році фігурувало ім’я асистента катедри історії української літератури Тернопільського педагогічного університету Олександра Ткачука. З десяти публікацій йому належать дві, ще дві є рецензіями на його книжку, що має назву «Наратологічний словник».

 Ця праця вже здобула прихильні відгуки, доволі швидко стала відомою серед молодих науковців, обговорюваною, широко цитованою. Наприклад, Вікторія Поліщук у рецензії на це видання («Наратологічний словник: до проблеми порозуміння і культури спілкування». Слово і час, 2003, №7, с. 84–88) пише: «…ретельно укладений О. Ткачуком український словник з теорії оповіді заслуговує на увагу: завдяки вдалій структурі видання розкривається зміст як базових наратологічних категорій, так і дотичних. <...> Підбір термінів свідчить про обізнаність укладача, який ґрунтовно вивчив теоретичний і методичний підхід наратології до художнього тексту» (с. 84). Такої ж високої думки про «Словник» і аспірантка з Ніжина Оксана Капленко («Перші кроки вітчизняної наратології». Слово і час, 2003, №12, с. 81–84). Згадує авторка і про тернопільську наратологічну групу, найвищим досягненням якої і став, на її думку, «Наратологічний словник».

 Очевидно, не буде зайвим певний коментар від причетного до тієї групи. В Тернополі й справді дуже зацікавилися наратологією завдяки тому, що Роман Гром’як, який не раз брав участь у щорічних конференціях в Ілінойському університеті, привіз дещо з американських наратологічних студій. Деякі молоді викладачі (Владислав Гижий, Ігор Папуша) започаткували викладання наратології як університетського спецкурсу, далі – запропонували студентам наратологічні теми для виконання наукових праць. Цей рух спричинився до того, що наратологія (разом з уже розроблюваною рецептивною поетикою) ввійшли в колективну тему («Проблеми рецептивної поетики і наратології в українсько-зарубіжних літературних зв’язках») катедри теорії літератури і порівняльного літературознавства, а відтак і катедри історії української літератури. Все це утвердило в нашому середовищі наратологію як одну з пріоритетних дисциплін. У річищі колективної теми виконано кілька кандидатських дисертацій. У травні 2001 року літературознавці Тернополя провели конференцію «Літературознавча компаративістика: уроки історії, сучасні проблеми», а наприкінці жовтня 2003 року – міжнародну конференцію «Наративні виміри літератури», програма якої містить доповіді 60 учасників з України, Росії, Польщі, Болгарії, Молдови. На цій конференції, учасницями якої, до речі, були й рецензентки «Наратологічного словника» Вікторія Поліщук і Оксана Капленко, Олександр Ткачук провів презентацію своєї книжки.
 Її поява стала несподіванкою для тернопільських літературознавців. До моменту публікації ніхто не знав про роботу Олександра Ткачука над «Словником», не був знайомий із концепцією словника, не обговорював його матеріялів, зрештою, не бачив слідів такої роботи у публікаціях (поки що нечисленних) молодого автора. Та й коли було Ткачукові працювати над цією книжкою, коли він лише два роки тому закінчив університет і тепер готує кандидатську дисертацію про Михайла Яцківа, маючи до того ж повне університетське навантаження; а сама тільки бібліографія «Наратологічного словника», як-не-як, охоплює майже 300 позицій англійською, французькою, німецькою мовами, – освоєння такого масиву текстів (без чого укласти словник такого типу просто неможливо) потребує не одного чи двох років праці.

 Проте вміле використання доробку попередника, що вже виконав потрібну тобі роботу, може скомпенсувати брак часу. Адже спеціялізований словник із наратології (якщо не помиляюся, поки що єдиний) уже існує. Називається він «A Dictionary of Narratology», і написав його 1989 року відомий у світі фахівець із теорії літератури та історії французького роману, професор Пенсильванського університету Джералд Принс. На той час він уже мав у своєму доробку три книжки (дві з яких – «A Grammar of Stories» і «Narratology: The Form and Functioning of Narrative» – уже тоді були класикою наратології) та добру сотню статтей із проблем теорії розповідних форм, тож поява наратологічного словника стала підсумком понад двадцятилітньої праці науковця в цій галузі. У передмові проф. Принс зазначає, що, укладаючи свою працю, він урахував англосаксонську та німецькомовну традиції наратології, досвід російських структуралістів і семіотиків, французьких структуралістів, а також тель-авівських поетиків. Не забуто й Аристотеля.
 Що ж, не інтриґуватиму далі читачів і скажу те, що є очевидним для кожного, хто мав нагоду порівняти ці два видання: праця «A Dictionary of Narratology» Джералда Принса й стала безпосереднім і єдиним джерелом «Наратологічного словника» Олександра Ткачука. Концепційна схема, тексти словникових статтей, прикінцева бібліографія, навіть фраґменти передмови – цілковито і дослівно списано в американського професора. Кажучи це, я нарешті перериваю мовчання, яке – через несумірність обсягу виконаної праці з особою молодого асистента, очевидну неправдоподібність його авторства – зависло в певних літературознавчих колах навколо цього плаґіяту.
 Якби я мав за мету у цій статті лише сконстатувати факт запозичення, то в цьому місці можна було би ставити крапку. Та коли вже Принсів словник потрапив до українських читачів у такий спосіб (до речі, 1990 року він вийшов італійською, а 1992-го – японською мовами) і тепер навряд чи скоро дочекається (якщо дочекається взагалі!) справді наукового перекладу, є сенс відволіктися від питань права чи моралі й розглянути це видання як зразок перекладу англомовної праці. Адже в українському варіянті словника його «автор» цілком справедливо зазначає: «...Сподіваємось, що наша праця сприятиме активнішому введенню в науковий обіг українського літературознавства термінологічного апарату сучасної наратології».

Навіґація

 Ткачук повністю відтворив Принсові дефініції, навіть зі вставними словами та примітками:
 

Gerald Prince:
Persona. In the criticism of narrative fiction, a term that is used to refer to the implied autor but that is also commonly used to refer to the narrator.
The term was a Latin word designating the actor's mask in classical theater.
Booth 1983; Holman 1972; Souvage 1965.

Олександр Ткачук:
Персона [persona]. У критичних працях з наратології термін використовується для позначення прихованого автора, але також широко застосовується для позначення наратора. * Цей термін походить від латинського слова, що означає маску актора в класичному театрі.


 Порівнюючи два видання, перш за все усвідомлюєш неможливість навіґації крізь «Наратологічний словник» через відсутність (повну чи часткову) гіпертекстових посилань. Джералд Принс у передмові застеріг, що коли в словниковій статті зустрічається новий термін, він пише його малими прописними літерами. Ткачук усі Принсові позначки випускає, тож уживані в його перекладі терміни мають вигляд звичайних слів:
 

Нарація [narration]. 1. Наратив; дискурс, що представляє одну чи кілька подій. Нарація традиційно відрізняється від опису (дескрипції) й від коментаря, але зазвичай включає їх у себе [с. 85].


 Як із цієї дефініції можна здогадатися, що слова опис і коментар – терміни, введені в цей-таки словник і пояснені в ньому?
 Не подає Ткачук і покликань на літературу наприкінці словникових статтей. Принс у своїй передмові зазначав: «Я подав також бібліографічні посилання наприкінці більшости статтей, щоб дозволити користувачеві дослідити тему далі та зідентифікувати принаймні деякі з тих джерел, на яких засновані мої формулювання» [с. X]. В українському варіянті словника такі покликання видаються не просто побажаними, але вкрай потрібними. Як можна зрозуміти термінологічне значення терміна з такої, приміром, статті:
 

Складна розповідь [compound story]. Розповідь, що складається з двох чи більше атомарних розповідей (два чи більше рядів мотивів, керованих різною модальністю); молекулярна розповідь [с. 127].
 
 Принс, окрім того, що вирізняє слова atomic stories, motifs, modality, molecular story як терміни, наприкінці статті відсилає до праці чеського наратолога Любоміра Долежела «Narrative Semantics» (1976). Такий принцип подання матеріялу дає читачеві змогу зорієнтуватися в наративних систематиках і типологіях, засвоїти термінологічний інструментарій сучасної наратології, свідомо зробити його дієвим засобом аналізу розповідного тексту. Тут варто звернути увагу й на те, що ми маємо в наратології не один, а кілька термінологічних апаратів, кілька систем, які треба розрізняти: розуміти їхні витоки, сферу функціонування, той літературний матеріял, на якому вони апробовані і, зрештою, породжені ним. Кожен поміщений у Принсовому словнику термін пов’язаний з іншими термінами і творить єдину систему. Якщо бути термінологічно коректними, то не можемо без додаткових пояснень говорити одночасно про першоособову розповідь і гомодієгетичний наратив. Між ними є точки дотику, але вони стають очевидними лише на рівні метатеорії нарації. До того ж Принс подає терміни мовою ориґіналу, не перекладаючи їх англійською. Це – принциповий момент автора словника. У Ткачуковому «Наратологічному словнику» все це випущено.

Адаптація

 З попереднього викладу зрозуміло, що Ткачук, ідучи за Принсовим текстом, робив у ньому деякі зміни, і вони зазвичай не були на користь кінцевому продуктові. Те саме скажемо і про ілюстративний матеріял, яким Ткачук камуфлює свій переклад під самостійну працю. Пояснюючи певний термін, проф. Принс наводить наративний приклад:
 

Mary sat down. Four years later she would have the very same impression and her excitement would last for a whole month [5].
 
 Ткачук адаптує його, українізує: 
 
Марійка присіла. Чотири роки пізніше вона б мала те саме враження і її хвилювання тривало б цілий місяць [13].
 
 Часом такі іменні заміщення не можуть не викликати посмішки, коли Mary стає Василиною, Маланкою чи Мар’яною, а John – Петром, Лавріном, Степаном чи Іваном.

 Інший різновид адаптації полягає в тому, що Ткачук вилучає приклади з англомовних творів і включає українські зразки, або ж додає їх до Принсового переліку англомовних. Американський автор згадує у статті «dramatized narrator» роман «Tom Jones». Український адаптатор подає інші приклади: «Марусю» та «Сердешну Оксану» Квітки-Основ’яненка; замість «The Confessions of Zeno» – «Людину і зброю» Гончара, замість «Rose for Emily» – «На полі смиренному» Шевчука тощо. В окремих випадках (їх небагато, але вони є) Ткачук супроводжує словникову статтю з «Dictionary» тільки українськими прикладами. Заради справедливости зазначимо, що корпус українських текстів, залучених до «Наратологічного словника» як ілюстративний матеріял, доволі значний. Це зразки української літератури ХІХ–ХХ століть: Квітка-Основ’яненко, Марко Вовчок, Шевченко, Панас Мирний, Франко, Грінченко, Кобилянська, Леся Українка, Підмогильний, Яцків, Коцюбинський, Головко, Яновський, Довженко, Самчук, Стельмах, Гончар, Шевчук, Іваничук, Андієвська. Наскільки коректні такі ілюстрації? Варто розглядати кожен випадок зокрема, але й застерегти, що часто-густо українські приклади у Ткачука не тільки нічого не прояснюють, а й попросту заплутують. От, скажімо, у статті «повторюваний наратив» («repeating narrative») він вирішує підійти до питання творчо й наводить розлогий приклад повторюваної нарації – уступ з «Арабесок» Хвильового («Город. Я безумно люблю город. Я люблю виходити ввечері із своєї кімнати…» [102]). Але цей фраґмент тексту аж ніяк не може бути прикладом повторюваної нарації, бо, як стверджує Женет (на працю якого покликається проф. Принс), «певна подія може не лише відбуватися, вона може також відтворюватися або повторюватися, – наприклад, щодня сходить сонце». А у Хвильового не бачимо повторення подій, кожна подія, згадана у фраґменті – щораз інша, нова, до того ж локалізується у внутрішньому просторі наратора (це свого роду ліричний наратив). Принс натомість наводить приклад (Ткачук чомусь його не використав) цілком коректний: «At two o’clock Mary saw Nancy! At two o’clock Mary saw Nancy! She felt really good» [82].

Кореляція

 Тепер торкнімося центральної проблеми «Наратологічного словника» як перекладу чужомовної праці. Я маю на увазі кореляцію термінів. Адже чимала частина дефініцій, поданих у словнику проф. Принса, поки що не має коректних українських відповідників і, зрозуміло, не функціонує в українському літературознавстві. Тому Олександр Ткачук, перекладаючи Джералда Принса, мусив запропонувати (придумати, створити) такі відповідники. Проаналізувати весь термінологічний корпус словника у стислому огляді неможливо, тож погляньмо лише на принципові аналоги: narrator (наратор), narratee (нарататор), narratable (наратабельне), narrative (наратив), narrated (наратоване), narration (нарація), narrating (наратування). Перше, що привертає увагу – відсутність серед аналогів (як і в усьому словнику) власне українських відповідників – розповідь, розповідач, розповіданий, розповідний. Хіба це вже не терміни? А якщо терміни, то яке їхнє місце в термінологічній системі? Чи варто застосовувати їх і користуватися ними як оперативними інструментами аналізу тексту? Особисто я, читаючи в «Словнику» такі дивогляди, як «наратоване», «наратований», мав невідступне відчуття насильства над мовою.

Профанація

 У передмові до «Наратологічного словника» Олександр Ткачук, перелічивши школи, що їх він (слідом за проф. Принсом) «намагався охопити», дописує: «а також доробок вітчизняних дослідників, які висвітлювали проблеми теорії оповіді в працях з історії української літератури (І. Франко, О. Білецький, І. Денисюк, Н. Крутікова, О. Гончар, П. Хропко, М. Легкий та ін.)» [4]. Хоч скільки гортай «Словника», ніякого доробку українських авторів там, звичайно ж, не знайдеш, адже для Принса український практичний досвід застосування наративних категорій (як-от «розповідач», «оповідач», «розповідь від третьої особи» тощо) актуальним не був і до словника, зрозуміло, не потрапив. Проте Ткачук уводить українських дослідників у «Словник», як мовиться, «заднім числом». У статті «прихований читач» після перекладу Принсової дефініції він приписує «У термінології О. Білецького – фіктивний читач» [110]. Після означення терміна «сказ» український автор додає: «Уснооповідна манера викладу (І. Денисюк, М. Легкий)» [126]. Але ж ні для кого не таємниця, що термін «сказ» походить від російського сказать/сказывать, і названі українські науковці, досліджуючи українську літературу, послуговувалися саме російським терміном. Такі «нововведення» є очевидним маскуванням перекладу під самостійну працю. В цьому ж руслі слід оцінювати і запис у «Словнику» в квадратних дужках іншомовного відповідника (а чи відповідника?) українському термінові. Бо й тут не обійшлося без прикрих непорозумінь. Принс, приміром, подавав у своїй праці терміни мовою ориґіналу: якщо він виник і функціонує в німецькому літературознавстві – німецькою, у французькому – французькою, в російському – російською. А Ткачук і російські терміни (остранение, сказ, сюжет тощо) транслітерує латинкою.

 Окрема розмова – бібліографія. Здається, кожному зрозуміло, що подавати в українському виданні таку розлогу різномовну бібліографію (зважаючи на малодоступність цих видань в українському науковому просторі) навряд чи доречно. Замість того, щоб, переглянувши бібліографію проф. Принса, залишити з неї кілька принципових позицій, Ткачук подає її практично в повному обсязі, вдаючися до адаптацій: вилучає подані у Принса англійські переклади праць російських науковців (Проппа, Шкловського, Ейхенбаума, Успєнського) і заміщає їх російськими виданнями. Проте й цього не робить послідовно: приміром, залишає в англомовному варіянті праці Алєксандра Жолковського, а вони спочатку вийшли російською мовою і доступні українському читачеві.

Дискредитація

 «Наратологічний словник», як і будь-яке інше видання, що претендує на науковий статус, має всі необхідні аксесуари: номер ISBN, наукового редактора, рецензентів, рекомендацію навчального закладу. Всі ці дані прописано на титулі. Та яка їхня вартість? Чи можна довіряти їм, якщо не можна довіряти самій книжці? Особисто я певен, що всі титульні дані цього видання не відповідають дійсності: якщо про роботу над «Словником» нічого не знали ми, найближчі Олександрові колеґи, то як можна вірити, що про це знали деінде? Тому й науковий редактор (чл.-кор. НАН України В. Г. Дончик), і рецензенти (доктор філологічних наук, професор І. О. Денисюк; доктор філологічних наук, професор О. Г. Астаф’єв; кандидат філологічних наук, доцент Р. В. Вацеба) могли лише чути (якщо їх, звісно, сповістили), що таку працю їм на рецензування чи редаґування надішлють, але бачити її, а тим більше працювати з нею – навряд чи. У цьому розумінні вони, на жаль, стали жертвами чужих амбітних дій. Очевидно, так само несправедливо кинуто тінь і на університет, адже кожен може прочитати, що «Наратологічний словник» рекомендовано до друку вченою радою Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (протокол №2 від 24 вересня 2002 р.), що не відповідає дійсності вже напевно.

 Для мене цілком очевидно, що у Тернополі склалися справді надзвичайно сприятливі умови для розвитку наратології. Я маю на увазі наявність зацікавлених людей; значних фондів наратологічної літератури; приміщень для навчань, семінарів і конференцій; міжнародних зв’язків і контактів. До того ж, я відчуваю особисту причетність до розгортання цієї дисципліни в Україні, тому було б дуже прикро, якби необдуманий вчинок нашого колеґи перекреслив усі старання цілого колективу фахівців. Щиро сподіваюся, що такого не станеться.


КРИТИКА. Усі права застережені. 
Відтворення, передрук матеріалів можливо лише за письмовим дозволом редакції. 
http://krytyka.kiev.ua, пишіть нам: krytyka@krytyka.kiev.ua


Источник: http://krytyka.kiev.ua/articles/s7_4_2004.html
Категория: РЕЦЕНЗІЇ | Добавил: papusha (21.01.2008)
Просмотров: 3223 | Комментарии: 4 | Рейтинг: 3.2/4 |
Всего комментариев: 3
3  
словник Принса можна скачати з мого сайту www.narratology.at.ua
треба лише зареєструватись, це просто smile

2  
Ну, Ігоре Володимировичу, я приємно здивована Вашою спотережливістю! Проте, я не маю Принсового словника...доведеться на перший раз використати плагіат.

1  
Доброго дня!!!! приємно прочитати науково обґрунтовані речі!!!!Дякую!!!

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]

Copyright MyCorp © 2017