Тема і мотиви

Український літературний реалізм у порівнянні з попередньою добою романтизму суттєво розширив репертуар власних розповідних можливостей. Позбуваючись народнопоетичного шаблону з його традиційними порівняннями і мовними кліше (зокрема в моменти сюжетних переходів чи портретно-пейзажних розповідних пауз), література поступово виробляла манеру „об’єктивної” розповіді, головна особливість якої полягала в створенні, кажучи словами Ролана Барта, „ефекту реальності” [1, 399], а саме: репрезентації об’єктів предметного світу твору, які можуть не мати жодного відношення до розгортання подієвої структури фікційного світу, проте викликають ілюзію реальності подій та персонажів. Ця наративна специфіка реалістичного твору була тісно пов’язана з його ідеологічною настановою: представляти події в їх причинно-наслідкових зв’язках, простежуючи рух персонажа у його соціальній, психологічній (а часто і генетично-спадковій) залежності.

Тематично такий текст був зумовлений, з одного боку, спадком розповідних моделей романтичної літератури (наприклад, тема дівчини-покритки, актуалізована у романтика Шевченка, продовжує успішно існувати у прозаїків-реалістів, і навіть має пізніші модифікації у модернізмі, наприклад, у раннього Винниченка), а, з іншого боку, тематичний тезаурус реалізму диктується екстрафікціональними чинниками зовнішнього життя. Адже репрезентація так званих „реальних” подій якнайкраще відповідала головній настанові цього стилю на реалістичність.

Тематика реалістичного тексту конкретизувалася у ряді провідних мотивів, як от сім’ї, грошей, народного бунту, зведеної дівчини, інтелігентського служіння народові, руйнування патріархального побуту, злодійства, растіньяківської кар’єри, творячи свого роду мотивну структуру. В українському реалістичному романі мотиви народного бунту і зведеної дівчини стали домінуючими, перетворившись на свого роду топоси бунтарства і проституції, про що свідчать твори двох центральних фігур українського реалізму: Івана Нечуя-Левицького „Микола Джеря” і „Бурлачка” та Панаса Мирного „Хіба ревіть воли як ясла повні” та „Повія”, творячи у кожному випадку свого роду гендерні диптихи.

В українській літературі перед реалізмом топос протитуції, про який тепер піде мова, був практично нерозроблений. Навіть у „Бурлачці” Нечуя-Левицького Василина завершує своє життя повії, артикульоване доволі побіжно, в законному і щасливому шлюбі, що відверто дисгармоніювало з читацькими очікуваннями. Тому важливо, що той наративний репертуар, який ми зустрічаємо у Панаса Мирного, письменник розробляв синхронно з кращими прозаїками Європи та Росії – Емілем Золя, Гі де Мопассаном, Львом Толстим, а іноді й випереджав їх. Так, роман Мирного „Повія” задумувався ще у 1878 році, а в першій повній редакції був готовий у 1882. Для порівняння: роман Золя „Нана” вийшов друком у 1880, збірка Мопассана „Мадемуазель Фіфі” у 1883, а робота Толстого над романом „Воскресіння” тільки розпочалася у 1889 році. Тому брат, критик і співавтор Панаса Мирного Іван Білик писав до нього в листі: „Ты, повторяю, в малороссийской литературе явление новое – не по приемам, а по мотивам. У тебя социальные мотивы, которых дондеже мы не хотели и не умели изображать. Пыльчиков не ошибается: у тебя вкус французский...” [4, 384].

Цікаво те, що саме тема проституції у різних її варіантах стала лейтмотивом геть усієї творчості Панаса Мирного. Пригадаймо, що першим прозовим твором 23-річного автора було оповідання „Лихий попутав” про дівчину-покритку Варку, яка втопила свою дитину; далі було оповідання „П’яниця” по дівчину Наталю, яку спокусив панич Іван Микитович, і яка потім стає п’яницею, перекупкою і повією. У оповіданні „Лихо давнє і сьогочасне” селянка Марина продає свою дочку Килину паничеві. В романі „Хіба ревуть воли як ясла повні” топос проституції актуалізується в сюжетній лінії Максима Гудзя і його жінки, а в минулому повії і пиячки москалихи Явдошки, Чіпчиної тещі. У несподіваному ракурсі він з’явиться в оповіданні „Лови”, де жандарм одружившись на інститутці, проводив операцію по затриманню повій у готелі і в одному з номерів застав свою молоду дружину. І нарешті в романі „Повія”, який, до речі, Мирний переробляв усе своє творче життя, топос проституції репрезентований найбільш повно. В листі до Михайла Старицького від 15 листопада 1881 року сам автор так писав про задум свого твору: „Головна ідея моєї праці – виставити пролетаріатку і проститутку сьогочасну, її побут в селі (перша частина), в місті (друга), на слизькому шляху (третя) і попідтинню (четверта). Гуртом усю працю я назвав „Повія”. Цією назвою народ охрестив без пристановища тиняючих людей, а найбільше усього проституток” [4, 359]. Проститутка, яка перебуває в низах суспільства і за гроші обслуговує «справжні», тобто матеріально-тілесні потреби його членів, служить готовим предметом, що висвітлює глибинну «реальність» життя і відповідно служить ідеальним об’єктом зображення в реалістичному творі [див: 3, 371]. Михайло Рудницький в уже згадуваній вище книзі зазначав: „реаліст хоче передати вражіння „дійсности” тим, що змальовуватиме зовсім сірих людей серед найзвичайніших обставин. Усі ті, хто досі не зазнали чести, щоб називатися героями, стануть ними автоматично – члени найнижчої суспільної верстви” [5, 114].

Загальні обриси розповіді про проститутку в українській реалістичній літературі задані виробленою ще сентименталістами і романтиками (Квітка, Вовчок, Шевченко) установкою на співчуття до скривдженої (спокушеної і покинутої) дівчини. Усі історії нещасливого кохання (як от в „Марусі” Квітки-Основ’яненка чи „Катерині” Шевченка) чи панського згвалтування дівчини-кріпачки (як от в „Одарці” Марка Вовчка) є предтечами сюжету про проститутку: в той час як романтична конвенція застерігала героїню від морального падіння, реалістична, навпаки, його передбачала. Тому, якщо згвалтована паном Одарка у Марка Вовчка нездатна пережити муки совісті і невдовзі помирає з шоку („Одарка”), то спокушена Христя у Панаса Мирного продовжує свій шлях по нисхідній до моральної і фізичної катастрофи, пройшовши всі етапи життя повії.

Уже в цьому тематичному моменті виявляється різниця в осмисленні теми повії в українській та інших європейських літературах. Так, наприклад, у французькій (передусім, у Мопассана) розповідь про проститутку зумовлюється установкою не на співчуття, а на пізнання, про що свідчить і один з головних (поряд із „спокушуванням”) сюжетних ходів, який будується як зустріч письменника (чи іншого мислячого суб’єкта) з проституткою і вислуховування її історії. Найяскравішим прикладом може тут служити новела Мопасана „Одісея одної повії”. У той же час, у російській літературі домінуючою була установка на врятування жінки (Достоєвський, Толстой). Граф Нехлюдов у „Воскресінні”, зустрівши через кілька років після спокушення засуджену тепер на каторжні роботи Катюшу Маслову, відчуває муки совісті і їде (навіть проти її волі) з нею на Сибір, сподіваючись цим допомогти їй та спокутувати свій гріх.

Наративна структура

Персонажний рівень історії про проститутку представлений різного роду актантними ролями [див.: 3, 324]. Так, герой, який часто фігурує в російській та французькій літературі  (інтелігентний самотній мужчина – гімназист, студент, революціонер, журналіст, письменник, митець), займає стосовно проститутки певну шляхетну позицію, бажаючи їй добра. Він або співчуває і вивчає її (як мопассанівські герої-письменники), або намагається врятувати (як толстовський Нехлюдов). Однак у „Повії” Панаса Мирного ця актантна роль відсутня. Слабкий натяк на героя маємо лише в оповіданні „П’яниця”, де панич Іван Микитович пропонує дівчині Наталі, яку спокусив його брат Петро, одружитися з нею, але вона, хоч і розчулена, відмовляється. Відсутність у Панаса Мирного ролі героя в історії про проститутку пояснюється специфічним конструюванням концепції точки зору та нарації. Бо ж якщо у творах французьких і російських реалістів розповідь ведеться з точки зору, наближеної до героя, або ж  від імені самої проститутки (але тільки як вставна історія), то в романі українського автора історія повії Христі викладена з позиції, що, вживаючи термінологію Бориса Успенського, у „плані оцінки” [6, 16] близька до позиції героїні.

Актантну роль героїні реалізує зазвичай або професійна проститутка, що працює в борделі чи на вулиці, або ж кокотка, утриманка, як у романі Еміля Золя „Нана”). Вік, врода і моральність її може коливатися між найбільшими крайнощами, хоч переважно це молода красива дівчина з добрим серцем. Панас Мирний в історії Христі Притики зужив практично усі основні сюжетні ходи, які використовувалися письменниками для творення типової історії занепаду дівчини: зваблення, перехід героїні з рук в руки, проживання її на утриманні у доброго старого (Колісник), його смерть і, нарешті, остаточне перетворення героїні на публічну жінку.

В той час, як в реалізмі літератур Європи далеко не в усіх сюжетах про проститутку присутній антигерой, у „Повії” він виконує свої функції, серед яких головна – перше спокушування героїні (Григорій Проценко). Антигероїня (яка в реальних сюжетах фігурує ще рідше, ніж антигерой) теж наявна у романі Панаса Мирного, нею виступає подруга Христі повія Марина, яка відзначається, на відміні від героїні, цинічністю. Топос проституції в літературі реалізму, був розроблений як засіб аналізу суперечностей суспільної моралі, хоча й досягав цього реалістичного завдання за допомогою романтичної техніки двійництва і контрастів, творячи такі очевидні пари, як герой/антигерой, героїня/антигероїня, а також героїня (проститутка) / антигерой (клієнт) [3, 334]. Так саме Марина, вийшовши заміж за панича Довбню, сама залишає його заради проституції.

Ініціація

При усій відвертості історій про проститутку самий статевий акт як правило ніяк не репрезентується, хоча й, зрозуміло, передбачається. Тут можна виділити такі етапи статевих стосунків, як „перше зваблення” героїні, статевий зв’язок з рядом її більш-менш індивідуалізованих клієнтів, комерційний секс, симпатія чи навіть любов до клієнта. Ініціація героїні, яка за нормальних умов повинна б полягати в заміжжі, набуває форми зваблення, що виштовхує героїню за межі порядного суспільства, відводячи їй роль повії. Героїня засвоює властиву для цієї ролі ментальність, яку нав’язує їй суспільство та клієнти [3, 356]. Тут, хоча б побіжно, варто заторкнути питання семіотизації художнього простору при осмисленні топосу проституції в українському реалістичному романі. Базовою опозиційною парою виступає у цьому випадку бінар село/місто. Адже кожна дівчина, живучи безвиїздно в селі, пребувала під невпинним контролем громади, яка й регламентувала сексуальну поведінку її членів. Так, дівчина не мала морального права зустрічатися вдень з юнаком та розмовляти з ним на очах у селян, проте мала право (і у певному сенсі навіть була зобов’язана) відвідувати вечорниці та досвітки, здобуваючи саме там перший сексуальний досвід, який мусив обмежуватися лише поцілунками, мацанням і спільним ночуванням. Це дозволяло дівчатам вступати в шлюб незайманими. Репресивними заходами за порушення вказаних норм були як погані чутки і недобрий поголос, які призводили як до ігнорування дівчини громадою, так і фізичних маніпуляцій та ритуалів. В „Повії” Панас Мирний з персонажного розповідного рівня устами баби Оришки викладає історію дівчини, що втратила цноту ще перед заміжжям. В якості покарання її обстригли, обмазали дьогтем, обтикали пір’ям і водили селом голою [4, 421]. Важливо усвідомлювати, що перетин кордону село/місто для дівчини означав вихід з семіотичного простору села та імпліцитне означення її в селі як повії. Адже громада, ця, як сказано в романі, „стоока купа людей” [4, 405] втрачає над такою дівчиною як контроль і нагляд, так і репресивну функцію. Вчорашня селянка, приятелька Христі, Марина, маючи зв’язок з паничем Довбнею і навіть плануючи виходити за нього заміж, розмірковує: „Я тепер одрізана скиба од хліба! А в село я не піду. Чого я там не бачила? Щоб кожне на тебе пальцем тикало? очі вибивало? Не тільки світу, що в вікні — за вікном його більше!..” [4, 286]. І навпаки, селянська дівчина, яка щойно прийшла найматися на роботу в місто, автоматично сприймається міщанами як чесна і порядна: „Девка как есть девка – настоящая! Не наших городских шлюх” – каже про Христю пан Селезньов. Так само розмірковує і панич Довбня, захоплюючись красою Христі: „Оце так! Оце смак! Це не городська ... хльорка, не панянка, що у їх жилах замість крові тече буряковий квас або сирівець. Ця – запечена сонцем; у сеї кров - огонь” [4, 251].

Перший статевий досвід героїні у Панаса Мирного, на відміну від інших авторів, виписаний детально і з подробицями. Золя і Толстой зваблення героїні, як правило, подають стисло в резюмуючій нарації, просто констатуючи факт. Мирний же присвячує цьому близько 60 сторінок тексту, подавши всі етапи процесу зваблювання: від перших еротичних почуттів героїні до моменту, коли її виганяють за інтимний зв’язок з паничем з панського дому. Таке пролонгування, видається, покликане підкреслити щирість почуттів Христі, їх чистоту, і наївність. В описі фізіологічних еротичних реакцій героїні на ласки панича домінує рослинна фразеологія, що акцентує момент природності і несвідомості: „рука паничева якось гріє, лоскоче; Христя червона, як маківка, схилила голову на один бік і придавила підборіддям його руку до своєї шиї. Вона почула, як її серце забилося, як дух у грудях затнувся, високо піднімаючи повне огню лоно ... у Христі ж очі горіли-палали... Дух у грудях ще дужче сперло, кров ще більше вдарила в лице, аж в ухах шуміло» [4, 226]. Той самий портретний біологізм спостерігаємо і в момент першого в житті Христі споглядання себе в дзеркало: «..вона здавалася не польовою квіткою довгостеблою, от як Марина, а повною огородною маргариткою, що так щиро ходили коло неї невтомні дівочі руки, доглядали невсипущі очі, кожну бур'янину прополюючи, рано й вечір поливаючи ... Білі вишиті рукава випадали з темної корсетки, мов пучок квіток, нав'язаний на руки; корсетка чорніла, а ситцева спідниця червоніла незчисленними квіточками, мов поляна серед лісу, густо укрита трав'янками» [4, 227]. До речі зазначимо, що подібну фразеологію уживає і Нечуй Левицький при описі Василини в момент споглядання себе в дзеркало в повісті «Бурлачка», на що звернула увагу Тамара Гундорова у статті «Жінка і дзеркало» [2].

Сексуальна ініціація героїні у Мирного проходить спершу у формі вуаєризму, коли Христя наважується підглядати за любовним спілкуванням панича і його куми, літньої уже пані Пистини Іванівни: «Що ж се ж воно буде?» — подумала Христя і підвела голову. Двері були не причинені, щілина завширшки з долоню давала на все вільно дивитись. «Невже і вона?..» ... Мороз наче пройшов вподовж Христиної спини... «У неї ж чоловік... У неї двійко дітей... Вона — кума його!» — думала Христя і чогось сама себе боялася” [4, 198]. Згодом Христя, закохавшись у Проценка, дозволяє йому час від часу цілувати себе, далі дізнається від подруги Марини про те, що та іде „на содержаніє” до свого панича. Так героїня проходить свого роду інформаційну ініціацію в повії, співвідносить свій дівочий сексуальний досвід з досвідом подруги і лише після цього віддається Проценкові. Цікаво те, що ця ініціація героїні, її статевий зв’язок з людиною з іншого, вищого світу, до якого вона ніколи не була прилучена,  в її сприйманні пов’язувалася із зміною свого власного соціального рангу. Героїня чує від служниці Мар’ї, що за Проценком побиваються усі панянки і навіть попадя. А він вибирає її – Христю. Це лестить героїні і дозволяє їй думати про себе як про панянку: „Невже він... він, панич, що за ним ганяються панянки з усього міста, —  мене любить?.. Невже та попадя, що, кажуть, як картина хороша, не подобалась йому? А я... я — проста дівка? — йому подобалася?.. Оце дивно!” [4, 276].

Проституція і сім’я

Якщо природнім шляхом ініціації героїні за нормальних умов стає шлюб, то цілком зрозуміло, що осмислення топосу проституції не може обминути сюжетного комплексу, пов’язаного з сім’єю. В одних випадках ми маємо надання самій проституції сімейних ознак, а в інших – сюжетне зіткнення сім’ї і проституції. Характерним російським варіантом накладання проституції на сім’ю є мотив „введення проститутки в дім героя на правах дружини”, що виявляється не тільки на рівні таких кліше, як фіктивний шлюб, а навіть на рівні дрібних деталей, як от „спільне пиття чаю”. Аналогічні ситуації зустрічаємо і у Мирного. Ще перший господар Христі Притики Улас Загнибіда, спокусившись її юністю та вродою, серед ночі намовляв її: „А от що я тобі скажу... Хочеш бути багачкою, ходити у шовках, у золоті? [...] Ти бачила оту здохляку? — ткнувши пальцем на кімнату, спитався Загнибіда. [...] Стидка-бридка!.. А ти мені якраз під норов підійшла...” [4, 120]. Пізніше панич Проценко казав Христі: «Знаїшь шо? Діждемо літа, я поїду у губернію, похлопочу собі переводу, візьму і тебе з собою. Там то ми заживемо тихо та любо!» [4, 307]. Коли ж Проценко з Христею залишилися одні в домі, він запропонував разом пити чай, що теж пов’язувалося з уявленнями про спільне родинне життя, а героїню як господиню дому: «Будемо пити чай укупі. Хоч раз побачу, як ми будемо жити колись, —  сказав він... Чай посідали пити у столовій, де завжди пани п'ють; він по один бік столу, вона напроти його. Боже! яка вона щаслива! Уперше зроду вона чує рівною себе з ним, близькою до його...” [4, 308]. А коли Христя, перебуваючи ще у останнього свого господаря Колісника, самотньо сидить біля самовара, внутрішній монолог героїні розгортається у тій же площині пиття чаю: „Сама біля самовару, над стаканом чаю, котрий, недопитий і холодний, стояв коло неї. Нащо його допивати, коли ні з ким допити?” [4, 425]. У цьому контексті промовистою є деталь, коли цнотлива ще Христя вперше в житті подає Загнибіді (який пізніше спробує її домагатися) самовар з чаєм і, необачно хитнувши його, обпікає руку. Метафора очевидна: дівчина обпікається саме подружнім життям.

Цікаво також те, що чаювання в творах про проститутку часто протиставляється пиятиці, як родинне життя – повійницькому. Адже самосвідомість проститутки прямо була пов’язана з потьмаренням розуму за допомогою алкоголю. Тому часто чай і алкоголь присутні одночасно, що поміщає героїню в ситуацію символічного вибору між родинним життям і статусом повії. Так Христя, потрапляючи в руки жандарма Книша, приміряє на себе як роль господині, так і роль повії, поступово схиляючись до другої. Ця ситуація символічно реалізується в одночасному розпиванні чаю і рому: „А ввечері Христя удвох з Книшем уже розпивали чаї. Пляшка рому стояла на столі. Книш раз по раз підливав з неї у свій і без того темний стакан. [...] Теплий чай, привітна розмова і гріли, і веселили її. Один раз, коли вона простягла руку до пляшки, щоб собі у чай налити, їй здалося, наче синє Колісникове лице з зажмуреними очима виглянуло з-за пляшки. Вона струснулася і линула рому більше, чим треба” [4, 479]. Тому також символічним виглядає переривання спільного чаювання (тут – символічного подружнього життя) Христі з Проценком, в якого вона уже закохана, несподіваним приходом п’яного Проценкового товариша Довбні.

Поява Христі в межах чужої сім’ї часто руйнує родину: так Загнибіда через Христю убиває на смерть свою дружину Олену, а Колісник, який страждає від того, що мусить на якийсь час залишити Христю і побачитися зі своєю дружиною, невдовзі вчинює самогубство. До слова, щось аналогічне відбувається і з героїнею роману Золя: Нана призводить до руйнування чи розтління сімей, з якими контактує: все завершується або втратою суспільного престижу, або розоренням, або смертю.

З сюжетним комплексом сім’ї пов’язані також регулярні роздуми героїні над власною долею повії і навіть лексичним та етимологічним значенням цього слова, яке покликане бути антонімом берегині, господині дому: „Почувалося — нема їй місця такого, немає кутка нагрітого! Повія... Повія... як вітер віється по полю, як птиця носиться по вітру, так вона по білому світу» [4, 426].  Або: «Немає нічого рідного, до чого б я прихилилась, що б мене привітало, гріло. Немає того, про що б я сказала: оце моє і ніхто його не одніме від мене. Все чуже, і я чужа. Як та безпарна птиця, ношуся від деревини до деревини, від гілки до гілки, де б зобачити чуже гніздо і пересидіти в йому ніч темну” [4, 445].

Поряд з тим, що проститутка в межах сімейної парадигми часто співвідноситься з дружиною, вона також нерідко порівнюється з дитиною, набуваючи інфантильних рис. Причину цього самі письменники пояснюють зокрема тим, що психічний розвиток проститутки зупиняється на тому моменті, коли вона вперше була зваблена. Панасові Мирному аж до кінця роману вдається підтримувати у читача враження інфантильності його героїні і той тон чистоти і незайманості, який був узятий на початку роману. Головним чином, це робиться засобами внутрішнього монологу фокалізованого персонажа і невласне прямої мови, проте також і засобами фабули. Так, дитинність Христі підкреслюють ситуації, коли вона радіє, „як дитина”, новим чоботям, які їй купив у місті батько, в той час як його самого знайшли мертвим по дорозі додому. Або коли під час відвідин хворої матері вона не залишається увечері з нею, а біжить до подруг підглядати за парубками. Проститутки у Панаса Мирного (Христя, Мар’я, Марина) часто порівнюються з дітьми у моменти плачу, розпачу, гри, радості. Чоловіки-клієнти носять їх на руках і пригортають до себе „як малих дітей”, сама Христя називає Колісника папашою, татусем, таточком.

Історії про проституток також акцентують трагічне протиріччя між проституцією і материнством. Зразки цього конфлікту знаходимо ще у романтичних сюжетах про покритку, а пізніше в реалістичних історіях про вбивство покинутою жінкою власної дитини (Варка у „Лихий попутав” Панаса Мирного, Василина у „Бурлачці” Нечуя-Левицького). Опрацьовані також випадки абортів (як от несвідомий аборт Мар’ї у „Повії”) та занедбання  і часто смерть власної дитини („Воскресіння” Толстого і „Нана” Золя).

Гроші

Якщо проституція – це продажна любов, то зрозуміло, що саме гроші набувають різноманітних функцій і осмислюються в текстах на різноманітних рівнях. В сюжетах про проститутку знаковими стають, наприклад, відмова проститутки від грошей, пропозиція безплатного сексу, прохання до сутенера чи клієнта зберігати її гроші у себе [3, 380]. Одне слово, гроші символізуються і ритуалізуються, а також корелюють з іншими реаліями, які набувають символічного виміру.

На композиційному рівні гроші відіграють в романі Панаса Мирного функцію сюжетної пружини [7, 65]. Шлях Христі Притики у місто в найми був пов’язаний з п’ятьма карбованцями, які відібрав у покійного уже Пилипа Притики Грицько Супруненко, і які дівчина мала відробити. Перший арешт Христі відбувся теж через гроші – велику купюру, яку Загнибіда дав їй в обмін на мовчання: адже в стані збудження Загнибіда убив свою постарілу дружину, сповнившись бажання до привабливої Христі, яка мимовільно і стала свідком убивства. Останнього Христчиного клієнта-сутенера Колісника спіткала смерть через розкрадання земської казни, після чого дівчина стає вуличною проституткою. Навіть у розв’язці над уже мертвою Христею селяни ведуть розмову про гроші.

Ритуальна ж функція грошей осмислюється в романі як на акціональному рівні, так і на символічному. Передусім, знову актуалізується опозиція село/місто (город). У цьому випадку вона трактується уже не в аспекті моральності/аморальності, а в аспекті працьовитості/продажності, що очевидно творить асоціацію продажного міста і працьовитого села. Так, подруга Христі Марина (що виконує в романі функцію антигероїні) для відповіді на питання, чи подобається їй місто, зуживає „фінансове” порівняння: „Мені? Коли б хто давав сотню рублів і сказав: кидай, Марино, город та йди знову у село—не пішла б! І не піду... Ніколи! ніколи!—граючи очима і усміхаючись рожевими устами, торохтіла Марина” [4, 221]. Як бачимо, навіть акціональний код її поведінки під час відповіді відсилає читача до дій, характерних для кокотки чи проститутки (очі, уста). Також і наприкінці роману над померлою Христею один із персонажів виголошує сентенцію: „У селі робота, а у городі - комерція” [4, 517]. Христя і Мар’я, на відміну, приміром, від Марини, залишали гроші, які їм належали сутенерам на зберігання, довіряючи їм, що, звичайно ж, покликано конотувати безкорисність їхнього кохання і незіпсутість свідомості.

Якщо гроші в романі виступають універсальним символом продажності і відповідно проституції, то локальним таким символом стає у Панаса Мирного образ жида. Передусім, варто мати на увазі, що Мирний трактує образ жида не у національному  плані (як єврея) і навіть не в релігійному (як іудея), а виключно в соціальному плані – як крамаря і шинкаря. На підтвердження цього можна навести фрагмент роману, в якому жиди фігурують в одному ряду з представниками не інших національностей, а інших соціальних верств, що витворює і репрезентує певну соціальну стратифікацію суспільства: „Не те у місті: ...там оселились люди не польової праці — гречкосії та хлібороби, а городської — ремісники, купці, крамарі, пани — воєнні й невоєнні, служащі й не служащі, жиди — в ярмулках і без ярмулок, в дорогих саєтах і в драних балахонах... Все те живе тільки на гроші, все те купує, що потрібно для життя, а не своїми руками добуває” [4, 175]. Саме таке потрактування давало можливість Мирному провести аналогію і зв’язати за посередництвом грошей жида і проститутку. Ще у романі „Хіба ревуть воли, як ясла повні” голос наратора в історії про проститутку Явдошку, майбутню тещу Чіпки, констатує: „Знаючи красі своїй ціну, вона торгувала нею, як жид крамом, не пропускаючи случаю зірвати найбільше”. Цікава деталь: обидва рази, коли Христя наймається до жида в найми – перший – у своїй найкращій фізичній формі - як співачка, «арф’янка», а другий – у найгіршій, хворою на сифіліс, як проста наймичка, вона фігурує не під своїм власним іменем. Символічно вона ніби продає його жидові. У кожному з випадків Мирний вводить героїню в дію наново під прибраним ім’ям, створюючи для читача інтригу і примушуючи здогадуватися, ким є ця нібито нова героїня і чому вона з’являється. В якості арф’янки Христя фігурує під, так би мовити, сценічним псевдонімом, класичним для проститутки іменем «Наташа». А як жидова наймичка вона називається «рогожкою» (оскільки вона прикриває своє спотворене сифілісом обличчя рогожею). З жидами Панас Мирний пов’язує навіть останню мить життя Христі: втративши в місті красу, здоров’я, гроші героїня вирішує повернутися в село, а прийшовши, замерзає під батьківською хатою, яку продано тепер жидові під шинок.

Проституція і насильство

Своєрідної тематизації в текстах про проституцію набувають стратегії влади і пов’язаного з нею насильства – від фізичного до морального. Найпростішим видом фізичного насильства є побої. Проституток б’ють у Мопасана („Мадемуазель Фіфі”), Золя „Нана”, у багатьох російських авторів (Купріна „Яма” Максима Горького „Якось восени” та ін.). У Панаса Мирного жостроких побоїв від москаля зазнає Мар’я. Крайньою формою насильства є убивство (Загнибіда через Христю убиває свою дружину) і самогубство (коханець Христі Колісник, не бажаючи за розкрадання земської казни доводити справу до суду, убиває себе). Проте ще більш розповсюдженим у Мирного різновидом насильства є так зване „законне” насильство, що коїться над невинною проституткою державним механізмом суду, поліції та органів влади загалом. Так через волость матері Христі повідомили, що дівчина повинна піти у місто на заробітки до Уласа Загнибіди; з волості приходять люди, щоб з’ясувати, звідки у бідної Христі п’ятидесятирублева купюра; після самогубства Колісника Христя потрапляє до поліції, де жандарм Книш, користуючись своїм службовим становищем, схиляє дівчину до сексу (вона навіть показує йому стриптиз) в якості плати за звільнення. Кожна кримінальна чи фінансова загроза для героїні змушує її розплачуватися власним тілом, як єдиною універсальною валютою, в світі, де влада належить чоловікові.

Проституція і реалізм

Одним із проявів „документальної” установки сюжетів про проститутку є те, що в них фігурує „дійсна історія” героїні. На тему реальності працює власне зміст історії, сповнений важких життєвих подробиць, обставини її розповідання – письменникові, репортеру, поліцейському – представникам об’єктивної точки зору [3]. Класичним прикладом може служити тут новела Мопассана „Одісея одної повії”: оповідач-письменник рятує від поліції проститутку, а вона розповідає йому свою історію – зваблення, дорогу до міста, поневіряння. Перший її порядний клієнт випадково умирає в ресторані за десертом, а її судять за вбивство. Схожу ситуацію зустрічаємо також в новелі Івана Франка „Сойчине крило”. Там жінка розповідає свою історію повії у формі листа, з якого герой дізнається про усіх її чоловіків. Тоді як у Панаса Мирного використано особливий прийом показу „дійсності, справжності”, а саме „розповідь жінки жінці”. Цей випадок цікавий тим, що історія проститутки про своє падіння, яка складає саме осердя цього топоса, зазвичай розповідається чоловікові-клієнту, який шукає в такій історії еротичної стимуляції і бажає морально використати героїню [3, 380]. Проститутка зазвичай вигадує шаблонну історію, особливо ті моменти, які пов’язні з її першим падінням. Христя ж нікому з персонажів про своє життя не розповідає. Можна здогадатися, чому: адже Панас Мирний, щоб залишитися в конвенції реалізму, мав би примусити свою героїню обманювати, а значить – зжитися з усвідомленням себе як проститутки, в той час як Христя, хоча й нераз розмірковує про себе як про жінку без пристановища, внутрішньо не приймає цієї ролі. Одного разу вона, підглянувши за любовними утіхами Проценка і Пистини Іванівни, шукає приводу розповісти про це старшій подрузі „Мар’ї”, а розповівши, сама перетворюється на слухача історії падіння, яку розповідає їй Мар’я. В романі ця історія має проспективну функцію, оскільки в резюмуючій формі намічає для читача долю самої героїні – Христі, яка пройде схожими дорогами.

Висновки

Осмислення топосу проституції у Панаса Марного невільне від стереотипу героїчно страждаючої жінки, який залишився в спадок українському реалізмові від попередньої доби – творчості Шевченка і Марка Вовчка. Поступово його позбувається Іван Франко („Для домашнього огнища”), а Володимир Винниченко іронізує і таким чином руйнує його. В добу реалізму проститутка перетворилася на своєрідне дзеркало процесу модернізації української нації, пролетаризації селянства, капіталізації життя. Вона опинилася на перетині меж і кордонів: просторових (між містом і селом), часових (між кріпацтвом і найманою працею), соціальних (формування нової стратифікації суспільства), культурних. Завдяки такому своєму лімінальному статусові проститутка й стає ідеальним об’єктом зображення для реаліста.

Література:

1. Барт Р. Семиотика и поэтика. – М.: Прогресс, 1989. – 615 с.

2. Гундорова Т. Жінка і дзеркало //Культурологічний часопис «Ї». – Ч. 7. – 2000.

3. Жолковский А.К., Ямпольский М.Б. Бабель/Babel. – М.: Carte Blanche, 1994. – 441 с.

4. Мирний Панас. Зібрання творів у 7 тт. – Т. 7. – К.: Наукова думка, 1969. – 532 с.

5. Рудницький М. Від Мирного до Хвильового. – Львів: Діло, 1939. - 439 с.

6. Успенский Б. Поэтика композиции. Структура художественного текста и типология композиционной формы. – М.: Искусство, 1970. – 241 с.

7. Черкаський В.М. Художній світ Панаса Мирного. – К.: Дніпро, 1989. – 351 с.