67
1. Закінчуючи одну зі своїх статей, французький наратолог Жерар Женетт сказав: «Література ніби вичерпала або ж вивищилася над можливостями зображального роду і прагне вийти в безмежне говоріння свого власного дискурсу. Можливо, скоро роман слідом за поезією, остаточно перейде добу зображальності» [З].
2. Йдеться про поділ літератури, здійснений ще Арістотелем, на міметичну і неміметичну. Міметичною вважалася література, що є наслідуванням дії за допомогою розповіді чи сценічної вистави. Уся лірична, статистична, дидактична поезія, а з прози -- різновиди красномовства, морально-філософська рефлексія, есеїстика, листування, щоденники та ін., тобто вся сфера прямого висловлювання, залишилася за межами «Поетики» [1]. Адже у такому висловлюванні не діє зображальна функція поезії — у ньому немає жодного вимислу, а є просто мовлення, що оформлюється в дискурсії твору.
3. Сучасним варіантом подібного поділу є розрізнення розповіді та дискурсу, яке запропонував Еміль Бенвеніст. Розповідь є об'єктивною, дискурс — суб'єктивним. Щоправда, поняття «об'єктивний» і «суб'єктивний» слід розуміти у лінгвістичному сенсі: дискурс є суб'єктивним, оскільки в ньому відкрито чи приховано маркується присутність «я», що визначається як особа, яка промовляє; розповідь, навпаки, є об'єктивною, бо вона цілком позбавлена відсилань до наратора.
4. Для більш повного розуміння опозиції розповідь/дискурс я пропоную розглянути три базові поняття наратології, що інколи означуються спільним поняттям «розповідь». Ж.Женетт у трактаті «Розповідний дискурс» вирізнив у терміні «розповідь» три значення: 1) власне «розповідь» — розповідне висловлювання усного чи письмового дискурсу, що викладає якусь подію чи
68
ряд подій; йдеться, в сутності, про розповідний текст, наратив;
2) «історія» — послідовність подій, реальних чи вигаданих, що складають об'єкт дискурсу; це дії і ситуації, узяті самі по собі, безвідносно до того мовного засобу, що доводить їх до нашого відома; 3) «нарація» — самий акт розповідування. Отож існує джерело мовлення, що оформляє історію в розповідний дискурс.
5. Проте у чистому вигляді розповідь стоїть в опозиції до дискурсу. Якщо, приміром, у тексті не йдеться про жодні події, то дискурс такого тексту ми не називатимемо розповідним. Якщо ж події тексту постають перед нами ніби ніким не вимовлені, то таку розповідь про події ми не називатимемо дискурсом. Дискурс залежить від багатьох чинників, як — от: суб'єкт мовлення, ситуація мовлення, час та ін. Розповідь же — самостійна. Для зрозуміння дискурсу нам потрібно постійно звертатися до ситуації, в якій він був висловлений, запитуючи себе: «хто говорить?», «де?», «коли?». Адже в дискурсі є мовець, що, помістившись всередині мовного акту, фіксує на собі найважливіші значення. В розповіді ж, навпаки, ніхто не говорить.
6. Щоправда, ні розповідь, ні дискурс практично не зустрічаються в чистому вигляді. Адже в розповіді завжди є частка дискурсивності, а в дискурсі — розповідності. Разом з тим, розповідь і дискурс, як відзначає Ж.Женетт, по-різному реагують на взаємне змішування. Додавання розповідних елементів у дискурс ще недостатньо для того, щоб він набув свободи, а додавання дискурсивних елементів до розповіді обтяжує її чужорідним утворенням: дискурс може розповідати, не перестаючи бути дискурсом, а розповідь не може «дискурсувати», не виходячи за власні межі.
7. В історії романного слова взаємини розповіді і дискурсу ніколи не були вирішені остаточно. Так, історію української прози можна розглядати як зміну дискурсивних та розповідних тенденцій.
Форми нарації, в яких домінують дискурсивні елементи, описуються кількома варіантами.
а) В одних випадках автор-розповідач бере на себе відповідальність за свій дискурс і відверто втручається в хід розповіді. Такий тип нарації маємо у Гоголя, Квітки-Основ'яненка, Федьковича, коли наратор ховається за маскою оповідача з народу. Часто у текстах такого типу є ситуація оповідування — зібрання, вечорниці та ін., — де власне і відбувається розповідь про якийсь випадок з життя. Автор-оповідач радше не розповідає, а переказує те, що чув від
69
інших. Дещо відмінну позицію автора спостерігаємо у повістях Шевченка («Близнецы») та Гребінки («Кулик»). Автор-розповідач хоча й виявляє іноді свою станову приналежність, це уже не є суттєвим в художній організації твору.
Подібний тип нарації пізніше зустрічаємо у Хвильового («Іван Іванович») та Івана Сенченка («Червоноградські портрети»). Тут автор, що веде розповідь, теж відповідає за організацію свого власного дискурсу, але уже не потребує ні жодних масок, ні виказування свого суспільного статусу: втручання в хід розповіді кероване у нього іронічно-сатиричною настановою. Предметом розповіді у Хвильового є людина соціальна, певний людський і суспільний тип.
Наприкінці XX ст. у межах вказаного типу нарації автор-розповідач стурбований більше долею людини як істоти — планетарної, космічної (як, напр., у О.Бердника).
б) В іншому випадку автор передає відповідальність за дискурс головному персонажу, який буде і розповідати, і коментувати події від першої особи. Основна відмінність такого типу письма від попереднього полягає в тому, що розповідач стає персонажем і провадить свій виклад зсередини історії. Перші спроби такого типу письма в українській літературі знаходимо у Шевченка («Художник») і Марка Вовчка («Інститутка», «Три долі»). Пізніше у Винниченка («Записки кирпатого Мефістофеля») та Кобилянської («Царівна»), що використала форму щоденника. У міжвоєнний період — в Олеся Досвітнього («Хто», «Нас було троє»), Івана Сенченка («Подорож до Червонограда»), Гната Михайличенка («Блакитний роман»). Пізніше — у кіноповістях О.Довженка («Зачарована Десна», «Поема про море»). Сучасний прояв такого способу писання — проза Андруховича, Забужко, Ю.Винничука, В.Медвідя, Цибулька та ін. (серед яких, я певен, ще багато невідомих імен з покоління 90-ків).
в) Ще один варіант письма, в якому дискурсивні елементи переважають над розповідними, — коли автор розподіляє дискурс між різними дійовими особами (у вигляді листів, як, напр., в «Художнику» Шевченка чи «Намиленій траві» П.Загребельного), або підпорядковує нарацію внутрішньому дискурсу то одного, то іншого з головних персонажів.
8. Першим (і очевидно єдиним) моментом в історії української (і європейської) літератури, коли дискурсивні й розповідні тенденції врівноважилися, було XIX ст.; об'єктивна
70
манера письма Куліша, Нечуя-Левицького, Мирного, Грінченка, Франка. У XX ст. цей тип прози в українській літературі трансформувався, забарвившись помітним ліричним струменем (твори Стельмаха, Дімарова, Б.Харчука, Григора Тютюнника, В.Барки, Е.Андієвської та ін.). Дискурсивні елементи проступають у ній у вигляді оцінок і характеристик, загальних міркувань дискурсивного типу, логічних членувань, Які маркують слово «іншого».
9. У зв'язку з цим можна укласти свого роду каталог тих засобів, передовсім, граматичних, котрі пов'язані тільки з дискурсом (займенник «я», деякі вказівні займенники, прислівники «тут», «вчора», «сьогодні», «завтра», форма теперішнього часу) або тільки з розповіддю (третя особа, деякі форми минулого часу та ін.).
10. Здається, про історію української прози можна говорити як про послідовну зміну дискурсивних (І) та розповідних (II) тенденцій: маска оповідача в середині XIX ст. (І) ~ об'єктивна манера II пол. XIX (II) ~ модерністичне особове письмо зламу віків (І) — реалістична ліро-епічна проза XX ст. (II) — постмодерністська проза кін XX ст. (І).
11. Еволюцію типу письма з домінуванням дискурсивних елементів можна зобразити так. Фіксована і визначена позиція конкретизованого народного оповідача з чітко встановленим соціальним статусом еволюціонує у позицію оповідача, соціальний статус якого не є уже фіксованим: для цього періоду розвитку літератури пріоритетом є множинність сприймання дійсності. Звідси — модерні напрямки ~ імпресіонізм, експресіонізм, неоромантизм. Наступний етап (кін. XX ст.) — іронічна позиція наратора, гра старими формами і т.д.
12. Що ж до розповідних тенденцій у літературі, то не доводиться говорити про якусь еволюцію об'єктивного методу письма, зафіксованого в II пол. XIX ст. Адже на новому своєму етапі він не став більш «об'єктивним», оскільки література XX ст, (незважаючи на використання розповіді від третьої особи) поступово набуває дискурсивних ознак, що виявляються в ліризації, автобіографічності і т.п.
13. Отож, простеживши певний синусоїдальний розвиток романного письма, а також оцінюючи сучасний його стан, повторю ще раз Женеттівську тезу, вихідну тезу свого викладу: література все більше прагне до того, щоб перейти у говоріння свого власного дискурсу.
71
Література:
1. Аристотель. Собрание сочинений: В 4-х тг. - Т.4. - М., 1984. - С. 648.
2. Бенвенист Э. Общая лингвистика. - М., 1974. - С. 296.
3. Женетт Ж. Фигуры: В 2-х тт. - Т.1. - М., 1998. - С. 299.
4. Женетт Ж. Фигуры: В 2-х тт. - Т.2. - М., 1998. - С. 56.
