Повний текст

Вступ. Наратологія як академічний проект визріла і значною мірою сформувалася в контексті уявлень французького філософа Жана-Франсуа Ліотара про природу нарації та ― ширше ― знання у посткласичну добу. Його книга "Стан постмодерну” ("La condition postmoderne”, 1979) [6] цілковито присвячена специфічній проблемі легітимації знання. Ліотар переконаний, що нове знання, яке пропонується суспільству, щоразу потребує узаконення, виправдання, тобто легітимації. Найкращий спосіб узаконити нове знання ― це надати йому розповідної форми. Великі ж розповіді (метанаративи), такі як діалектика Духа, герменевтика смислу, емансипація розумного суб’єкта (трудящого), ріст багатства, які активно експлуатувалися у час модерну, тепер зазнають кризи: до них уже немає довіри. Раніше "велика розповідь” виконувала свого роду функцію істини, бо співвідношення знання з метенаративом легітимізувало як саме знання, так і соціальні інституції, пов’язані з ним. Тому Ліотар визначає Постмодерн як такий стан знання, коли виникає недовіра до великих розповідей. Руйнується метанаративний механізм легітимації знання. Наративна функція втрачає головні свої компоненти: великого героя, великі небезпеки, великі кругосвітні плавання, велику мету. На противагу набуває сили практика мовних ігор. У чому полягає механізм легітимації в добу кризи метанаративів? ― ось питання, на яке філософ шукає відповіді. Ця стаття є спробою представити концепцію Ж.-Ф. Ліотара в ракурсі ширшої теми ― формування наратології як академічного проекту.

Методологія дослідження проблеми легітимації знання. Ліотар висловлює гіпотезу про те, що з входженням суспільства в добу, що її називають постіндустріальною, а культури ― в добу постмодерну, змінюється статус знання. Філософ стверджує, що наукове знання ― це різновид дискурсу, а отже останні десятиліття передова наука переважно мала справу з мовою, що, звичайно, міняло статус знання. Перша особливість такої зміни полягає в тому, що знання повинно відповідати вимозі перекладуваності. Адже розвивається на лише лінгвістика, а й інформатика, і все, що не перекладається на мову машин, повинно бути відкинуте. Знання стає продуктом споживання і відповідно продажу, обміну. Воно перестає бути самоціллю.

Разом з тим, знання в формі інформаційного товару стане визначальною ставкою у світовій боротьбі за владу. Якщо раніше держави вели боротьбу за території, сировинні ресурси, робочу силу, сьогодні вони ведуть боротьбу за освоєння інформації. Однак у цій ситуації з’являється новий непередбачуваний конфлікт між державною та економічною інстанціями: комерціоналізоване знання потребує циркуляції, а держава, яка дія як чинник непроникності, виконує, кажучи мовою семіотики, функцію "шуму” [6, 21] .

Однак наукове знання, стверджує Ліотар, ― це ще не все знання. Воно завжди конкурувало і навіть конфліктувало з іншим типом знання ― наративним, яке має цілий ряд переваг над науковим: передусім, його модель пов’язана з ідеями рівноваги і приязні, у порівнянні з чим наукове знання виглядає не найкраще. До того ж, в питанні про легітимацію знання гостро постає питання законодавця: хто повинен вирішувати, що є чи не є знанням і хто знає, що потрібно вирішувати. Тому в сучасну добу питання про знання стає питанням про управління.

Ліотар робить, таким чином наголос на мовних явищах, вдаючись до теорії мовних актів Сьорля і Остіна [7] та теорії мовних ігор Людвіга Вітгенштейна [3] . Філософ демонструє комунікативну різницю між денотативним, перформативним і прескриптивним, наративним та ін. висловлюваннями, а відтак актуалізує термін Л.Вітгенштейна "мовні ігри”. Поступово Ліотар формулює свій метод, який полягає в тому, що говорити ― означає боротися (в грі), адже грають для того, щоб виграти. Зрозуміло, що в фольклорі чи літературі вигадування мовних зворотів невіддільне передусім від почуття естетичного задоволення, однак це задоволення, вважає Ліотар, тісно пов’язане з почуттям успіху, принаймні вибореного у партнера.

Ми нічого не можемо знати про те, що вважається знанням, якщо нічого не знаємо про суспільство, в якому це знання поміщається. А сьогодні щось дізнатись про суспільство неможливо, не встановивши тип цього суспільства, а точніше уявлення про тип суспільства. Філософ проводить невеликий екскурс в типологію суспільств, наводячи в якості прикладів два кардинально різних уявлення про суспільство: згідно з першим ― суспільство являє собою цілісний функціонуючий механізм, згідно з другим ― суспільство розділене на дві ворогуючих частини (уявлення марксизму і його похідних). З цього методологічного розрізнення Ліотар виводить важливі висновки: в залежності від того, з яким уявленням про тип суспільства ми маємо справу, такий і статус знання ми матимемо в цьому суспільстві. Якщо ми визнаємо, що суспільство є великою цілісною машиною, то головна роль знання в такому суспільстві зведеться до того, щоб бути необхідним елементом функціонування суспільства, а якщо ж ми переконані, що суспільство не є інтегральним цілим, а, навпаки, протиборством двох його частин, то цінність знання, зрозуміло, буде вимірюватись його критичною функцією.

Також треба мати на увазі, що змінюється функція держави в сучасному суспільстві. Правлячий клас відтепер складає не певний політичний клас, а різнорідний прошарок, сформований із керівників підприємств, визначних функціонерів, керівників великих професійних організацій, профспілок, політичних партій та релігійних конфесій. В цій ситуації перестають бути привабливими колишні полюси тяжіння створені (за посередництвом, зрозуміло, метанаративів) національними державами, партіями, професіями, інститутами чи історичними традиціями. Але це, однак, не означає розриву соціальних зв’язків у суспільстві. Людина (незалежно від її соціального чи майнового статусу) завжди розміщається на лініях комунікацій і за допомогою мовних ігор здатна впливати на повідомлення, які цими лініями проходять: чи то у ролі відправника, одержувача чи референта. Стає очевидно, що мовні ігри є важливим інструментом встановлення соціальних зв’язків. Адже описувати характер соціальних зв’язків у суспільстві лише у термінах теорії комунікації, як доводить Ліотар, не зовсім виправдано.

Повідомлення мають зовсім різні форми і результати, в залежності від того, чи є вони денотативними, прескриптивними, оцінними, перформативними та ін. Усі названі типи повідомлень поряд з тим, що передають інформацію, ще й вплетені у систему змагань їхніх відправників і одержувачів, тобто мають крім комунікативної ще й агональну функцію. А, отже, на думку Ліотара, для з’ясування характеру соціальних відношень в суспільстві необхідна не лише комунікативна теорія, а й теорія мовних ігор, яка до своїх передумов включає агоністику.

Очевидно, що мовні ігри в суспільстві не проводяться без правил. Зокрема Ліотар наголошує на ролі різного роду інституцій, які накладають певні обмеження на використання мови. Так, для контрасту, видно, що у побутовому мовлення придатні будь-які засоби: запитання, прохання, ствердження, розповідь. Вони використовують теж не без правил, але ці правила дозволяють значне варіювання висловлювань. Інституція ж вимагає додаткових обмежень, які виконують роль фільтру в дискурсі, роблячи його придатним для інституції: певна інституція вимагає говорити про певні речі і в певний спосіб. Знаковими у цьому сенсі можуть бути такі дискурси як команда в армії, молитва в церкві, запитування в філософії і т.д. Разом з тим варто мати на увазі, що ті обмеження, які накладає інституція на використання мови, не завжди є непорушними. Їх межі за певних умов можуть бути переміщені. Саме з такою методологічною настановою Ліотар підходить до розгляду сучасних інститутів знання.

Природа наративного знання. Щоб далі вести мову про легітимність знання, Ліотар вважає за потрібне визначити природу наративного знання, відділивши його від науки. Знання, на думку філософа, не зводиться до науки і взагалі до пізнання. Бо пізнання тлумачиться як сукупність висловлювань, які вказують на предмети чи описують їх і стосовно яких можна сказати правдиві вони чи неправдиві. У цьому сенсі наука є пізнанням. Знання ж відрізняється від науки. Бо вона, формулюючи денотативні висловлювання, визначає дві умови їх прийнятності: а) предмети, яких ці висловлювання стосуються, повинні бути доступними для спостереження і б) експерт вирішує, чи вважати їх приналежними до певної мови науки. Таким чином Ліотар формулює дві головних ознаки знання: воно завжди породжується дискурсивною компетенцією мовця і легітимізується відповідністю традиції, загальноприйнятим у суспільстві критеріям.

На відміну ж від науки знання розуміється не лише як сукупність денотативних висловлювань, а й як певний ряд практик ― професійних, ділових, етичних, естетичних та ін. Відповідно Ліотар веде мову радше не про самі денотативні висловлювання, які оцінюються в категоріях істинності, а про певну дискурсивну компетенцію ― здатність успішно продукувати усі типи висловлювань: денотативні, прескриптивні, оцінні та ін. Іншою важливою, на думку Ліотара, характеристикою знання є його відповідність певним критеріям (справедливості, краси, правди), встановленим у певному суспільстві чи спільноті, до якої належить співрозмовники того, хто "знає” [6, 53] .

Важливо наголосити (і на цій своїй позиції Ліотар робить особливий притиск), що у формуванні традиційного знання провідну роль відіграє наративна форма. Всі міфи, казки, легенди розповідають про успіхи чи невдачі своїх героїв, пропонуючи певні моделі поведінки. Такі розповіді, "з одного боку, виявляють критерії компетентності, властиві суспільству, в якому вони розповідаються, а з іншого ― оцінити, завдяки цим критеріям, результати, які в ньому досягаються або ж можуть бути досягнуті” [6, 55].

Наративна форма влаштована таким чином, що допускає всередині себе різноманітні мовні ігри: оповідні висловлювання, денотативні (твердження, які стосуються неба, пір року, рослинного і тваринного світу), деонтичні (які приписують, що потрібно робити в певних ситуаціях чи стосовно певних об’єктів ― богів, родичів, сусідів, дітей, чужоземців), питальні (що поміщають суб’єкта в ситуацію відповіді на запитання чи вибору), оцінні та ін.

Для аналізу процесу легітимації знання важливим моментом виявляється механізм передачі розповіді. Народні казки, приміром, побутують таким чином, що у процесі комунікації активізують три наративні інстанції: розповідача, слухача і персонажа (наратора, нарататора і актора, висловлюючись в термінах структурної наратології). Кожна з інстанцій володіє власною наративною компетенцією, набуваючи її в процесі переказування історій: той, хто сьогодні був у ролі слухача, завтра може бути в ролі розповідача, а також героя.

Знання, яке передається у такий спосіб, пов’язане не лише з функцією мовлення (нарації), але і з функціями слухання (наратації) і дії (акції): воно визначає також і те, що саме потрібно сказати, щоб тебе почули (наприклад, традиційні формули зачинів у казках) і те, що саме потрібно чути, щоб потім мати можливість говорити. Мовні акти у цьому різновиді знання реалізуються, отже, не лише тим, хто говорить, а й тим хто слухає і діє. Розповідь набуває функції певної моделі суспільства, в якій закладаються прагматичні правила, що конституюють соціальну дійсність і її зв’язки.

Не менш аспектом наративного знання є специфіка виконання розповідних текстів, зокрема актуальною є проблема темпоритму: наприклад, ритуальне виконання казок має певний сугестивний ритм, коли знання передається шляхом колективного входження учасників наративної комунікації в ситуацію тут-і-тепер, коли наративні акти і складають головне референтне поля розповіді.

Знання легітимно передається в спільноті, яка грає в наративну гру, коли учасники спільноти почергово випробовують розповідні інстанції наратора, слухача і героя. Таким чином, розповіді легітимізують правила поведінки (як мовної, так і акціональної) в культурі і самі виявляються легітимними, оскільки складають частину цієї культури.

Природа наукового знання. У чому полягає прагматика наукового знання на відміну від знання наративного? Ліотар пропонує побачити це у формах дослідницької та навчальної ігор. У дослідницькій грі науковість висловлювання регулюється певними правилами, що встановлюються як результат відношень між трьома інстанціями комунікації: відправника, одержувача і референта. Науковим висловлювання є тоді, коли одержувач вважає, що відправник говорить істину про референта і готовий надати докази справедливості свого твердження. Інші ж висловлювання, які суперечать висловленому науковому твердженню одержувачем відкидаються. У той же час одержувач сам виступає потенційним відправником повідомлення: оскільки він здатен прийняти чи відкинути запропоноване йому наукове висловлювання, то сам потенційно мусить мати такі ж якості, як і актуальний відправник. Проте дізнатись про це можна лише тоді, коли він заговорить: раптом він не вміє висловлюватись науково.

Що ж стосується самого референта, то вважається, що один і той самий референт не може надавати безліч суперечливих і необґрунтованих доведень. Наука (керуючись тим, що в ХІХ ст. називали верифікацією, а в ХХ ― фальсифікацією) вважає, що між відправником і одержувачем істинного наукового повідомлення має виникнути консенсус.

Разом з тим, дослідницька гра потребує також гри навчальної як свого доповнення: фахівцеві потрібен одержувач висловлювання, який згодом стане партнером. Адже висловлювання потребують обговорення, перевірки, навіть компетенція фахівця потребує перевірки, бо вона на є дана раз і назавжди, а залежить від спільноти рівних. Учитель передає певний корпус знань студентові, який, нарощуючи свою компетенцію, долучається до гри формування наукового знання.

Наративне і наукове знання: різниця прагматики. Ліотар бачить кілька принципових відмінностей між прагматиками наративного і наукового знання. Наукове знання, на відміну від наративного, вимагає вибору лише однієї з мовних ігор ― денотативної. Наукове знання, на відміну від наративного не є загальноприйнятим, оскільки стає професією, суспільним інститутом, шукаючи порозуміння з суспільством. Наукове знання, на відміну від наративного, не потребує особливої компетенції одержувача і референта: тут немає потреби ставати тим, про що говориш.

Порівняння цих двох типів знання дає можливість зрозуміти, що в існуванні першого необхідності не більше, ніж другого. Та разом з тим таке порівняння демонструє, що наративне знання не докладає зусиль для своєї легітимації, не вдається до аргументів чи доведень, виявляючи при цьому певну толерантність до наукового знання, розглядаючи його як один із своїх різновидів. А наукове знання, натомість, ставить питання про законність наративних висловлювань, вважає наративне знання приналежним до іншого, примітивного і відсталого типу свідомості, що базується на звичаях, авторитеті, забобонах, упередженнях незнанні та ідеології.

Та парадокс в тому, що наукове знання рідко обходиться без знання наративного: адже наукове знання не завжди здатне легітимізувати себе власними засобами. Учені часто розповідають історії про своє знання, формуючи таким чином епопею про те, що само по собі є неепічним за своєю природою. Навіть держава зацікавлена в тому, щоб наука, набуваючи епічного вигляду, вселяла довіру і схвалення суспільства. Ліотар доводить, що "наукове знання не може взнати і продемонструвати свою істинність, якщо не буде вдаватися до іншого знання-розповіді, яке є для нього незнанням” [6, 74] . Тут для Ліотара вдалим прикладом служить Платон. Кожен його діалог зодягнутий у форму розповіді про наукову дискусію. І хоч платонівське мовлення, яке підносить науку, є ненауковим, йому все ж вдається досягти легітимації науки. Інший приклад ― Декарт. Його "Роздуми про метод”, які доводять легітимність науки, мають по суті форму такого собі роману виховання (Bildungsroman).

Щоразу в історії, коли виникала потреба легітимації нових авторитетів, з’являвся заклик до розповіді: такими періодами є Відродження, Просвітництво, Sturm und Drang, німецька ідеалістична філософія. Тоді нарація перестає бути помилкою легітимації, а відновлює гідність народних культур. На арену легітимації виходить концепт "народ”, який відтепер є героєм, суб’єктом, який встановлює нові норми. Він сперечається сам з собою, що справедливо, а що ні, накопичує громадянські закони. Однак цей "народ” наукового знання, зауважує Ліотар, зовсім не схожий на "народ”, який зустрічається в традиційному наративному знанні. Адже народ (тобто нація чи людство) не задовольняється самим лише знанням, він встановлює закони, формує приписи, тобто "здійснює свою компетенцію не лише в сфері денотативних висловлювань, що розкривають істину, але також і прескриптивних, що претендують на істинність” [6, 77]. Контролювати компетенцію і одержувача висловлювання, і референта ― ось у чому, на думку Ліотара, суть наративного знання. Таким чином розповідь завдяки своїх наративній формі легітимізує знання.

Два метанаративи легітимації. Згідно з концепцією Ліотара, історично сконструйовано два види розповідей, кожен з яких покликаний у свій специфічний спосіб легітимізувати знання. Перший названо політичним, а другий ― філософським. Перший є розповіддю про свободу доступу до знань і суб’єктом у ньому виступає людство як герой свободи: адже усі народи мають право на науку і якщо "соціальний суб’єкт ще не став суб’єктом наукового знання, то йому завадили духівники і тирани. Право на науку слід відвоювати” [6, 79]. Зазвичай саме держава бере на себе турботу про освіту "народу під іменем нації і наставляє його на шлях поступу” [ 6, 80]. У другому типі розповіді "суб’єктом знання є не народ, а спекулятивний дух” [6, 83]. Передбачається, що існує певна універсальна історія духа-суб’єкта. Про цю історію, приміром, розповідає енциклопедія німецького ідеалізму і це історія не народу і не спільноти учених. Стратегія цієї історії така: наукові дослідження і здобуття та поширення нових знань неможливо виправдати самим лише утилітарним принципом. Згідно з логікою цього другого типу легітимуючої розповіді, функції науки неможливо звести лише до служіння державі і громадянському суспільству. Тому, приміром, німецький ідеалізм обґрунтовує потребу нового знання тим, що воно допомагає здійснюватись Метасуб’єктові ― Духові, Божественному життю (Фіхте), життю духа (Геґель). Таким чином знання "знаходить свою легітимність передовсім у собі самому і саме воно може сказати, чим є держава і чим є суспільство” [6, 86].

Однак ці два види розповіді (метанаратива) ― розповідь про звільнення і спекулятивна розповідь ― в постмодерній культурі втратили свою правдоподібність. Справа в тому, що різниця між денотативним висловлюванням, що має пізнавальне значенні і прескриптивним висловлюванням, що має практичне значення полягає в компетенції. Але не факт, що коли вірним є денотативне висловлювання, яке описує дійсність, то також вірним буде і прескриптивне висловлювання, наслідком якого буде зміна цієї дійсності. Тому зрозуміло, що науковий дискурс є лише мовною грою, яка має свої власні правила. А отже наука в постмодерні грає свою власну гру і не може легітимізувати інші мовні ігри і навіть саму себе вона уже не здатна легітимізувати, не кажучи уже про прескриптивну гру практичного розуму.

Результативність як легітимація. Ліотар підводить до думки, що в добу постмодерну вирішальним чинником, який легітимізує наукове дослідження, виступає його результативність. Логіка тут така: кожна наука виробляє свою аксіоматику, яку приймає відповідна наукова спільнота. Аксіоми науки повинні відповідати вимозі логічності. Логіка таким чином відіграє тут роль метамови. Тому в питанні про легітимацію знання, коли висловлювання денотативного характеру визнають істинним, передбачається, що аксіоматика, в якій це висловлювання сформульоване, відома співрозмовникам і прийнята ними. А це означає (і визначає) два види "прогресу” в знанні: "перший пов’язаний з новою аргументацією в межах встановлених правил, а другий ― з винайденням нових правил і, відповідно, зі зміною гри” [6, 106].

Інший аспект наукового дослідження пов’язаний з системою доведень і аргументації, які роблять нове висловлювання прийнятним для наукової спільноти. Однак навести докази ― це певним чином констатувати факт. "Але що таке акт констатації? ― запитує Ліотар. Реєстрація факту очима, вухами, органами чуттів? Чуття обманюють, вони обмежені в просторі і в можливостях розрізняти. Тут у справу йдуть технічні прийоми. Вони від початку слугують протезом органів чуттів… Технічні прийоми підпорядковуються принципові оптимізації продуктивності: збільшення виходу (одержання інформації чи модифікації), скорочення входу (витраченої енергії) для одержання результату” [6, 107].

Такі ігри, вважає філософ, визначає не краса, не справедливість, а ефективність: технічний прийом визнається добрим тоді, коли він ефективніший за інший. А відтак ― "наукові мовні ігри стають іграми багатих: найбагатші мають найбільше шансів бути правими” [6, 109]. Учених, техніку, обладнання купляють не для пізнання істини, а для підвищення продуктивності. Тому в питанні легітимації знання до двох уже згадуваних вище мовних ігор ― денотативної (з її релевантністю істинного/хибного) і прескриптивної (яка виходить із дихотомії справедливо/несправедливо) ― долучається третя ― технічна гра, де критерієм є ефективно/неефективно. І саме ця третя мовна гра в добу постмодерну знатна впливати на критерії як істинності, так і справедливості: із збільшенням ефективності імовірність того, що певний порядок буде вважатися істинним і справедливим значно зростає. Критерій результативності стає вирішальним при фінансуванні і атестації діяльності наукових центрів. Так легітимація оформлюється через продуктивність.

Аналогічна ситуація спостерігається і в системі викладання ― ρεбто передачі знання. Вища освіта просто усвідомлюється як підвид загальносуспільної системи і оцінюється за рівнем її вкладу в продуктивність суспільства. "Передача знання ― зазначає Ліотар ― не виглядає більше як те, що покликане формувати еліту, здатну вести націю до звільнення, але постачає системі гравців, здатних забезпечити гідне виконання ролі на практичних постах, яких потребують інститути” [6, 118]. Вища освіта поступово починає підпорядковуватися владі. Адже відтоді, як знання перестає бути самоціллю, реалізацією ідеї (як у Геґеля) чи емансипацією людини (як у Маркса), його передача перестає бути цілковитою компетенцією учених та студентів. З постмодерном занепадає ідея "університетської вольниці”, оскільки ради університету не здатні більше вирішувати бюджетних питань.

Що ж стосується змісту освіти, то і тут, наголошує Ліотар, ми спостерігаємо подібну картину. Студента навчають передусім такої мовної гри, як запитування: куди правильно спрямувати питання? До якого банку даних звернутись, як правильно сформулювати питання? За таких умов функція передачі знань студентам зводиться до пасивного озвучення лекційного курсу професором, а то й взагалі передоручається машинам. Частково це виправдано тим, що студент уже не запитує "Чи це вірно?”. Він формулює питання по-іншому, в контексті тієї ж ідеї продуктивності: "Для чого це служить?”, "чи це ефективно?”, "чи можна це продати?” [6, 124]. Але дидактика не обмежується лише передачею знань. І в ситуації загальнодоступності банків даних ― цих енциклопедій завтрашнього дня ― ефективнішим є той, хто уміє актуалізувати потрібні дані для вирішення конкретної проблеми та вибудувати ці дані в певну стратегію. Очевидно цьому умінню і слід навчати студентів. Та не слід забувати, що здатність поєднувати між собою різні дані, які раніше вважалися непоєднуваними, називається уявою. Саме тому при рівній компетенції ефективність у виробництві нового знання залежить саме від уяви. Таким чином переосмислюються цілі викладання: слід не просто передавати інформацію, а навчати усім "процедурам, що сприяють збільшенню здатності поєднувати поля, які традиційна організація знань ревниво ізолювала одне від одного” [6, 126]. Цій меті служить гасло міждисциплінарності і набуття навичок роботи в групі. Усе це недвозначно свідчить про завершення ери Професора: він уже "не компетентніший за мережу запам’ятовуючих пристроїв у справі передачі встановленого знання або з міждисциплінарну групу у справі розробки нових технічних прийомів чи нових ігор” [6, 130].

Від детермінізму до паралогії. Постмодерністська наука специфічна тим, що шукає вихід з кризи детермінізму. Але детермінізм ― це лише гіпотеза, на якій базується легітимізація через результативність, яка визначається відношенням вхід/вихід. Детермінізм припускає, що "система, в якій здійснюється вхід, стабільна і слухняно слідує правильній "траєкторії”, стосовно якої можна встановити постійну функцію, а також відхилення, що дозволяє правильно прогнозувати вихід” [6, 130]. Але на кількох показових прикладах Ліотар переконливо доводить, що прагматика постмодерністського наукового знання має мало спільного з пошуком результативності.

Передусім, варто мати на увазі, що ідея продуктивності передбачає ідею стабільної системи ― вона бере початок в термодинаміці. Та перший парадокс полягає в тому, що стабільність системи забезпечується контролем над нею, однак посилення контролю призводить до руйнування самої системи ― це підтверджують приклади усіх державних і соціально-економічних бюрократій: вони придушують свої системи і задихаються разом з ними. І хоч теоретики системи, які є одночасно теоретиками легітимації через результативність, вважають себе правими, в сучасній математиці нуртують течії, які ставлять під сумнів точне вимірювання і прогноз поведінки об’єктів у людському вимірі. Тому постмодерністська наука цікавиться речами прямо протилежними: невизначеностями, обмеженнями точності контролю, конфліктами з неповною інформацією, фрактальністю, катастрофами, прагматичними парадоксами, будуючи "теорію власної еволюції як перервного, катастрофічного, парадоксального розвитку” [6, 143]. Таким чином вона змінює саме значення слова "знання”, оскільки продукує не відоме, а невідоме. Вона засновує нову модель легітимації: не через результативність (як це робить класична наука), а через паралогію.

Висновки. Ліотар, підсумовуючи дані у проблемі легітимації знання приходить до кількох важливих висновків. Передусім, в постмодерні неможливе звернення до метанаративів (історій про діалектику Духа чи емансипацію людства) як виправдання наукового дискурсу, однак мала розповідь все ще залишається зразковою формою для наукової уяви: адже учений ― це перш за все той, хто розповідає історії, але потім повинен їх перевіряти. По-друге, принцип консенсусу як критерію законності теж не є достатнім. Він є горизонтом, який завжди недосяжний. В добу постмодерну Ліотар бачить єдину можливість легітимації знання ― на основі паралогії. Логіка тут така: що сильніший прийом пропонує учений, то більша імовірність відмови йому в мінімальному консенсусі, оскільки він міняє правила гри, на основі яких цей консенсус був одержаний. Та подібна поведінка наукової інституції свідчить, що вона веде себе як звичайна влада. Така поведінка є терористичною, якщо її тлумачити як ефективність. Зрозуміло, обговорення денотативних висловлювань вимагає дотримання правил, які приписують, якими повинні бути прийоми мовної гри. Отже, уява (чи паралогія) в сучасній науковій парадигмі покликана породжувати подібні приписи і вимагати, щоб партнери їх взаємно приймали. І якщо ці приписи в конкретній спільноті дають змогу продукувати нові ідеї, тобто нові висловлювання, то вони є легітимними. А отже легітимним є і породжене в результаті знання.

Очевидно, що наратологічні студії неможливо сьогодні провадити без урахування концепції Ліотара. Розкриття природи наративності, демонстрація того, як функціонує розповідний механізм узаконення нового знання, вирізнення і опис метанаративів ― у цьому полягає заслуга філософа у виробленні наратологією своїх теоретичних основ.

Література:

1. 
   
2. Бочкарев А.Е. Семантический словарь. ― Нижний Новгород: Деком, 2003. ― 200 с.
3. Ван Дейк Т.А. Язык. Познание. Коммуникация / Пер. с англ. ― М.: Прогресс, 1989. ― 312 с.
4. Вітгенштейн Л. Tractatus Logico-philosophicus. Філософські дослідження. ―
Κ.: Ξснови, 1995. ― 311 ρ.
5. Ильин И. Постмодернизм от истоков до конца столетия: Єволюция научного мифа. ― М.: Интрада, 1998. ― 256 с.
6. Кун Т. Структура научных революций / Пер. с. англ. ― М.: Издательство АСТ, 2002. ― 608 с.
7. Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна / Перевод с франц. Н.А.Шматко ― М.: Алетейя, 1998. ― 160 c.
8. Остин Дж. Л., Стросон П. Ф., Грайс Г. П., Хомский Н., Катц Дж. Философия языка / Джон Роджерсон Серл (ред.-сост.) И.М. Кобозева (пер.с англ.). — М. : Едиториал УРСС, 2004. — 206 с.
9. Поппер К. Логика и рост научного знания. Избранные работы / Пер. с англ. ― М.: Прогресс, 1993. ― 604 с.
10. Пропп В. Морфология волшебной сказки. ― М.: Лабиринт, 2003. ― 144 с.
11. Фейерабенд П. Против метода. Очерк анархистской теории познания. ― М.: Хранитель, 2007. ― 413 с.
12. Postmodern Subjects / Postmodern Texts / Ed. By Jane Dawson and Steven Earnshaw. ― Amsterdam, Atlanta, 1995. ― 199 p.
13. Prince G. A Dictionary of Narratology. ― Lincoln, London: University of Nebraska Press, 2003. ― 126 p.
14. Scholes R., Kellog R. The Nature of Narrative. ― New York: Oxford University Press, 1966. ― 325 p.