Немов зів'ялий листок ти тепер, і післанці Ями прийшли по тебе. І ти стоїш на порозі смерті, і у тебе немає навіть запасу на дорогу. Дгаммапада
Вплив буддизму на західний світ не переривається з заведенням християнства, — противно, він тягнеться майже неперервно аж до наших днів. І.Франко
Засади інтерпретації. Студіювання "Зів'ялого листя", розпочате ще в 1896 р. відомими виступами В.Щурата в "Зорі" , ще й досі не виходить за межі таких питань, як з'ясування ідейного змісту збірки , визначення джерел ліричної драми , розкриття художньої майстерності І.Франка у збірці та ін. Сьогодні, виходячи з сучасного стану розробки цих питань, можна, здається, більш-менш детально пояснити кожен вірш і прокоментувати збірку загалом. Цього було б достатньо, якби літературознавча інтерпетація обмежувалась лише з'ясуванням історичних, побутових та біографічних відомостей. Але пояснення кожного елемента тексту вимагає і знання тексту як цілості, тексту як певної структури.
Реалізуючи такий підхід до аналізу "Зів'ялого листя", ми виходимо з того, що ця збірка — Текст (за бартівською термінологією), який не стоїть на місці, а постійно рухається крізь щось (крізь твір, ряд творів); як і кожен Текст, це Текст цілковито символічний, бо характеризується "просторовою багатомірністю означників, з яких він зітканий". Ми при цьому враховуємо, що Текст — поза жанровою ієрархією, він не включається в процес філіації (у нього нема запису про батьківство), що Текст повинен відтворюватися ("програватися") читачем у певній формі практики, що Текст пов'язаний з насолодою та ін. .
Наше завдання перебуває цілком у сфері критики (знову ж за Бартом). Це значить, що ми не ставимо собі за мету описати логіку породження символів Тексту (цим займається "наука про літературу"), а лише "відтворити у творі певний смисл", "створити нове цвітіння символів, що складають твір", "відтворити своєю власною мовою... символічний статус твору" . Теза — "Текст не включається в процес філіації" — означає, що нас цікавитиме свідомість ліричного героя, а не свідомість Iвана Франка, незалежно від ступеня їх тотожності у збірці. Світовідчуття ліричного героя "Зів'ялого листя", як і основну концепцію збірки, є підстави визначати як буддійські. Це зумовлено кількома чинниками. Ними є: а) "поклін Будді" наприкінці твору; б) художня реалізація у Тексті основної буддійської доктрини — концепції сансари-нірвани (згасання вогню пристрасті, припинення обертання у колесі буття, кінець існування взагалі); в) наявність у структурі збірки буддійської символіки. Таким чином, вірш "Поклін тобі, Буддо" вважаємо ключем до символічної структури Тексту, а слова із нього: "забуття", "пута", "страждання", "пристрасть", "спокій", "сансара", "нірвана", "вир життя", "марні надії" — ключовими.
Твердження, що критик вільний відтворити символічний статус твору "своєю власною мовою" дозволяє нам обрати для прочитання "Зів'ялого листя" мову буддійського дискурсу, що включає такі доктрини, як: сансара (санскр. "блукання", "круговорот") — переродження, перехід від одного життя до іншого; нірвана (санскр. "згасання") — стан відсутності бажань, що пов'язують одне життя з іншим; майя — ілюзія, омана, ілюзорність буття; карма (санскр. "дія") — закон причинності; кальпа — період існування Всесвіту та ін.
Буддійський спосіб мислення. На відміну від інших релігійних систем (брахманізму чи навіть християнства) буддизм навіть не припускає, що існування має початок: "Сансара істот має початок у вічності. Неможливо віднайти момент, починаючи з якого створіння, скуті жадобою буття, вирушають у свої мандри та блукання" (Самйутанікая). Ця теза — свідчення того, що існування може мати кінець. Адже мета буддизму — "зусиллям власних рук" досягти заспокоєння у нірвані, вийти за межі існування. Проте якщо визнати, що ми колись були створені, то де гарантія, що наші зусилля не пропадуть марно і ми не будемо створені знову? З логікою такого мислення типологічно збігається семантична організація "Зів'ялого листя". Початок Тексту
По довгім важкім отупінню Знов тріскає хвиля пісень (1; 1)
передбачає попереднє існування психічних станів героя; закінчення ж Тексту
Навіки я спочину (3; ХХ)
виключає наступну можливість таких станів.
Сансара, її атрибути. Організуючим стрижнем "Зів'ялого листя" є дуалізм: Текст збудований на опозиціях-протиставленнях (цар-жебрак, сон-життя, радість-мука) та парадоксах ("З тобою жить не довелось, Без тебе жить несила"; "Ні без тебе нема, Ні близ тебе спокою, мій світе"). Те ж стосується і перебігу почуттів ліричного героя: їх змінюваність обертається у межах двох крайнощів (спалахування — згасання), завдаючи болю. Ця сансара є наслідком пристрасті. Асоціації спалахування-згасання простежуються за порами року. Назва збірки вказує на осінь. Це пора смутку, журби, фрустрації. Iдеал, предмет прагнення окреслюється- конкретизується у сфері весни ("в груді щось метушиться, немов давно забута згадка піль зелених, весни і цвітів" (1; II), або "являється мені, о люба, образ твій, такий чудовий, який яснів в молодощів весні" (1; ХV)). А відмова від ідеалу — в сфері зими, замерзання:
Білий килим забуття, Одубіння, отупіння Все покрив, стискає все До найглибшого коріння (2; ХХ).
Ще яскравіше цей дуалізм проявляється в образі періодично спалахуючого вогню. У Тексті вогонь пристрасті-кохання усвідомлюється як грішний ("най бухає грішний огень" (1;І)). Поступове розгорання його спочатку сприймається схвально, як розквіт, буяння сил ("молодий огонь в душі" (2; ХХ)). Та поступово, коли серце "запалюється пожаром", вогонь починає "ятрити рани" і душа ще довго "повільним спалюється вогнем" (2; ХIХ), аж поки не перегорить повністю, залишивши "попелу теплу верству" (1;І). Оптимізм змінюється "резигнацією безкраєю" (3; VII) — коло завершується. Однак у той момент, коли доля у "чорні скиби" (1; ХIХ) серця посіє "нове сім'я, новії надії" (1; ХIХ), почнеться новий оберт колеса буття, аж поки герой не констатуватиме черговий раз: "Я умер" (3; III).
Розгорання вогню одночасно посилює бажання закоханого нещасливця. Спочатку йому хочеться "поглянути на її лице" (1; II), потім — "щоб слово прорекла" (1; II), тоді — "обнять, до серця пригорнути,.. з уст солодкий нектар пить" (3; Х) і, нарешті, зазнати давно вимріяного "бажаного, страшного того гріха" (2; ХII). Але в амбівалентному світі прагнути щастя означає накликати горе, бо вони — як брати-близнюки. А з горем приходить фрустрація, озлобленість, образа. Тому-то і кохана з предмета оспівування ("ти той найкращий спів, що в час вітхнення сниться" (1; VI)) через байдужість ("ти, що відіпхнула любов мою як сиротину, тепер надарма просиш, ловиш любові хоч би крапелину" (1; ХVIII)) стає мало не предметом прокляття ("і сей проклін, душе моя, хотів на тебе кинуть я" (3; VIII)).
Треба відзначити, що усякий дуалізм можливий лише в рамках сансари: і насолода, блаженство (рай), і муки та терпіння (пекло) є однаково сансаричними станами. Навколо жінки як предмета бажання (трішни) розгортається опозиція і раю-пекла. Зародження надії на взаємність у коханні чи вимріяний стан взаємності постає як рай:
Бажаю хоч на хвилю бути в раю, Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум (3; Х).
Втрата такої надії, розчарування роблять ненависною і саму кохану:
Як побачу тебе, Геть мов гонять пекельнії муки (2; ХVI).
Прояснення, натхненність зродженим бажанням до жінки є лише позірним звільненням. Героєві здається, що він "вирвався з тюрми на світ" (1; II), не усвідомлюючи, що це лише розпочалося чергове коло сансари-блукання, зумовленне незнанням (авідья):
За що, красавице, я так тебе люблю (1; IV),
або:
Не знаю, що мене до тебе тягне (1; II).
Герой "Зів'ялого листя" обертається у колесі буття ще й тому, що свідомість його роздвоєна ("сам з собою у роздорі" (2; ХI)). Він — "кайданник" — ототожнює себе з різноманітними речами (почуттями, ролями), які не є "Я", а лише його прояви. Коли ж життя позбавляє героя зумовленості, — він розгублений, він втрачає опору під ногами і змушений переосмислювати свої стосунки зі світом:
Зірки і люди! Чим ви всі тепер? Чим я тепер? (1; VIII).
Для досягнення спокою необхідно усвідомити, що "життям не варто дорожить", бо причина страждань — "сліпая привичка життя" (3; VIII).
Людський дух зумовлюється найрізноманітнішими "путами": пристрасті ("в пристрастів путах ще б'ються міцних" (3; ХVII)), краси-зваби ("хотів я вирватися з ярма твойого чару — та дарма" (3; VIII)), обов'язку ("зневіривсь я в ті ярма й шлиї, що тягну мов той віл на шиї" (3; VII)), нарешті, тіла ("і він (пістолет) з моїх упаде рук і з мене спадуть пута" (3; ХХ)). Насправді ж, за буддизмом, дух чистий від початку: його обумовленість не є його забруднення — адже навіть зневірений самогубець "Зів'ялого листя" має "серця гіпотеку чисту" (1; III). Найяскравіший малюнок страждання від обертання на колесі буття — буддійський образ, зодягнений у стрій античної міфології:
Мов той Iксіон, вплетений У колесо-котушу. Так рік за роком мучась я I біль мою жре душу (2; VIII).
Тут вчувається й емпірична особистість (пудгала), що має необмежені бажання (Iксіон домагався любові богині Гери, дружини Зевса, за що і був посаджений у вогняне колесо і закинутий на небо), і колесо буття (бгавачакра), і круговорот (сансара), і страждання (дукга). Перша істина, яку відкрив Будда у своєму просвітленні, була проста теза, що "Народження — дукга, старіння — дукга, смерть — дукга, такими ж є печаль і горе... злучення з неприємним, відлучення від приємного — дукга. Недосягнення бажаного — теж дукга" (Самйутанікая). Iснування болю в усіх його варіаціях ліричний герой відчуває на власному досвіді. Він "мучиться і терпить" (1; IV), коли кохана проходить повз нього гордовито, від її злого насміху у нього "біль в душі щемить" (1; IV), "рана сердечна" відновлюється при одному погляді на кохану (2; ХVII), його "невтишима тоска" (2; ХVI) ходить у неї попід вікнами, він "жиє і мучиться" (1; IХ), навіть коли "нічого не бажає", оскільки ця відмова негативна, з відчаю, а не з самоконтролю.
Елементи-носії, що складають емпіричну особистість, часто є нечистими (саме замінити забруднені дгарми чистими і повинен буддист). Коли вони приховані, то мають форму "осаду" (анушайя), тримаються за інші елементи, забруднюють їх, не даючи можливості заспокоїтися . Тому Будда знайшов корінь страждання "у серці на дні" (3; ХVIII), тобто там, де герой "від малечку леліє" свою мрію (2; VIII), де здавлює "свій біль, свій жаль, свої пісні" (2; ХII), де поховав "усі радощі і всі страждання" (3; IV), де несе свою кохану, "облиту чаром свіжості й любові" (2; ХVIII) і де залягають "важкі чуття" (2; ХII).
Майя. Мотив ілюзорності, примарності, нетривкості щастя, та й людського існування взагалі, є найпоширенішим у Тексті збірки. Наприклад, п'ятнадцятий вірш другого жмутка містить такі синоніми цього терміну: ілюзія, привид, тінь, омана, луда, мрія. Буддизм розуміє світ як майю, тобто як ілюзію, не тому, що світ нереальний, а тому, що він непостійний, плинний, його неможливо зафіксувати, схопити. У світі немає основи, на яку можна було б опертися. "Скороминущість гнітить лише розум, який вперто прагне до оволодіння, та в розумі, що відпущений на волю, що пливе разом з потоком перемін.., відчуття минущості чи порожнечі народжує почуття захоплення" . Герой "Зів'ялого листя", людина з дуальною свідомістю, бажаючи здобути і втримати щастя, — постійно втрачає його. Теза "світ весь — порожнеча" (3; ХV) викликає у нього песимізм, а не захоплення. Ставлячись до світу з психологією ловця метеликів, він не здатний насолоджуватись красою відсторонено, без думки про власність на неї. Iнколи герой має безпосереднє переживання реальності "тут — зараз":
Чує серце, що в тій хвилі Весь мій рай був тут — отсе! (1; V).
Але виразити його неможливо:
Ти той найкращий спів, що в час вітхнення сниться, Та ще ніколи слів для себе не знайшов (1; VI).
Коли ж виникає бажання "задержать його на все" (1; V), — щастя зникає. Для буддизму (як і для даосизму, та й будь-якого іншого "шляху звільнення") головне — це не "конвенційне знання, його цікавить сприйняття життя не в абстрактних, лінійних термінах дискурсивного мислення, а пряме, безпосереднє пізнання" . Ліричний же герой збірки "лиш в думах кисне" (2; ХIV). Зрештою, він сам добре усвідомлює причини свого страждання, розуміючи опозицію абстрактного-конкретного:
Iдеали бачить геть десь за горами, А живеє щастя геть пустив без тями (2; ХIV).
Предмет бажань: жінка. З'ясуємо, ким для вкритого пеленою майї ліричного героя є предмет його прагнень — жінка. Це дасть нам змогу збагнути, у чому полягає його трагедія. Сприйняття ліричним героєм жінки лежить у сфері такої ж двоїстості, як і сприйняття реальності взагалі. З одного боку, вона для нього краса, яку можна перетопляти в пісні, а з іншого — вона його смерть. Краса і смерть присутні одночасно, та тільки ірраціоналізм сну дає змогу збагнути їх тотожність. Саме у сні "образ твій, такий чудовий" (1; ХV) шепоче: "Засни! Я смерть твоя" (1; ХV).
Але персонаж, що заплутався у хащах любовної пристрасті, не викликав би у читачів співчуття. Трагедія або відсутня, або вона лежить глибше. Виникає питання: чи з самого лише нерозділеного кохання ліричний герой вирішує позбавити себе життя? Звичайно, ні. Аналіз психології нещасливого коханця приводить до висновку, що жінка не є прямою метою, а інструментом, засобом. Мета ж — глибока і серйозна, хоча й вона не виходить за межі сансари, — світська, суспільна самореалізація. Та, що могла його "героєм, генієм зробить" (1; VIII), назавжди втрачена. Життя програне. Вихід — кулька в лоб (3; VIII). Отож, жінка не є нірвана (заспокоєння) для героя, а лише сансара (рай і пекло, обертання). Страждання викликані не тільки неможливістю поєднання з предметом кохання, а й неможливістю (чи недосконалістю) самореалізації без жінки. Проте і таке бажання лежить у сфері сансари: прагнення бути кимось чи прагнення не бути кимось — сансаричні. Нірвана ж — це повне згасання без знищення. Та герой не розуміє ще позитивної природи нірвани, сприймаючи її як "резиґнацію", апатію, "темний кут" (3; ХVI).
Карма. Перш ніж детальніше з'ясувати природу нірвани та її художню реалізацію у Тексті, простежимо спочатку мотив долі, або, вживаючи термін, — карми. "Карма" в перекладі означає "дія", але це одночасно і наслідок цієї дії. Людина, діючи з обумовленою свідомістю, отримує свої ж негативні реакції. Тому душевні та фізичні муки людини цілковито залежать від її попередніх учинків. Ліричний герой збірки відчуває цю силу над собою: саме вона розлучає його з коханою, ставши між ними "неперехідним муром" (1; ХIV), і хоч вона з нього сміється (3; ХIII), він на неї "не жалується" (1; ХIХ), розуміючи, що такий шлях йому "судився" (1; ХI). Але карма — це не тільки доля-судьба, це ще й кара, помста. Ліричний герой застерігає свою кохану від наслідків її нерозумних дій, бо, вбиваючи його чисту любов, вона "руйнує щастя власного підклад" (1; ХVII). Наслідки даються взнаки майже відразу:
Твоєю дивною красою Надармо всіх маниш ти к собі: Се труп убитої любові Не допуска любові к тобі (1; ХVIII).
Нірвана. У першому вірші третього жмутка буддист без труднощів упізнав би образ нірвани, хоча й неповний:
Коли студінь потисне, Не хвилює вода, не блищить, Коли лампа розприсне, То і світло її не мигтить (3; I).
Неповний тому, що в Тексті зроблено акцент лише на знищенні функції предмета, але ж предмет сам по собі не припиняє свого існування: "Коли гасне лампа, припиняється горіння, лампа ж зостається, коли втихає буря, хвилі щезають, вода ж залишається" . Отже, за буддизмом, людина у стані нірвани — це людина, психічні функції (пристрасті) якої згашені. Iншими словами, це предмет з ліквідованою функцією. У тексті збірки таких образів достатньо: це й уже згадані "розприснута лампа" і "замерзла вода", а також "свічка здута" (3; ХХ), "судно без вітрил" (3; III), "порвана струна" (3; I). Iснує ще й інший образ, близький одночасно і до буддизму і до брахманізму: розчинення одиниці в Абсолюті:
Наче крапля в океані, Розпливусь я, потону (1; ХI),
зникнення індивідуальної свідомості в свідомості Універсальній, бо ж нірвана — це "повне згасання свідомості й усіх ментальних процесів" . Саме тому вона — "мир забуття", "спокій" (3; ХVII).
Між ХVI і ХVII віршами третього жмутка, незважаючи на спільність термінології ("нірвани темний кут" — "Поклін тобі, Буддо"), величезна дистанція — і перш за все у психологічному сприйнятті самої нірвани як стану: адже "бомблик" (свідомість) хоче "приснути радісно" (3; ХVIII) — песимізм зовсім відсутній. Перед нами розгортається велична картина Всесвіту, співвідносна, можливо, із космогонічною філософією "Бгаґавад-Ґіти". Тут ми виходимо на рівень, на якому примирюються суперечності. Iснує лише одна матір — матерія: для земної матері смерть сина — втрата, для Універсуму — повернення.
Космогонія: кальпи — космічні періоди. Оспівування матерії у вірші "Душа безсмертна..." (3; ХVIII) дало підстави для співвіднесення філософії, вираженої в ньому, з матеріалізмом типу марксизму. Можливо, тут є певний сенс: пояснення виникнення віри в бога ("сам чоловік його создав з нічого" (3; ХVIII)), термінологія (матерія, атом та ін.) могли бути навіяні марксизмом. Проте періоди творення і знищення світів ("вирів планетарних систем" (3; ХVIII), названі в індуїзмі кальпами, для Енгельса були не більше як припущенням, а брахманізм і буддизм утверджували це як свою доктрину. Те саме читаємо і в "Зів'ялому листі":
Безцільно, вічно круговорот отсей Iде і йтиме; сонця, планет ряди I інфузорії дрібненькі, Всьому однакова тут дорога (3; ХVIII).
Що ж стосується свідомості, то Будда заперечував існування вічної, незмінної душі, але водночас заперечував і знищення "душі" після смерті:
Та бомблі згинуть, вир утихне, Щоб закрутитись знов десь-інде (3; ХVIII).
Це лише загальна картина: круговорот народження-смерті. Людина ж, що звільнюється від майї ("я не лякаюсь мар" (3; ХVIII)), зусиллям власних рук припиняє існування ("круговорот отсей" (3; ХVIII)) в світі ("домі тортур і кар"). Однак для досягнення кінцевої мети буддійського вчення необхідно звільнити власне буття від усіх забруднених елементів-дгарм, тому ліричний герой
З людства свойого ані пилинки В вічність не хоче нести з собою (3; ХVIII).
У цьому і полягає парадоксальність буддизму, бо якщо інші релігійні філософії своєю метою ставлять "вічне життя", то буддизм — "вгасання навіки". Неможливо не помітити тієї подібності, що матеріалізм також обіцяє повне знищення психіки після смерті тіла, однак різниця полягає в тому, що Будда обіцяє знищення тільки після довгого ряду доброчинних зусиль та поглибленої медитації .
Описана нами символічна структура Тексту не заперечує, звичайно, можливості змоделювання іншої її структури, адже Текст, як було сказано на початку, характеризується "просторовою багатомірністю означників". Таким чином, ми показали лише один із можливих варіантів його "програвання"таку форму читацької практики, у якій він відтворюється.
