В староіндійських книгах "Ріґ-Веди"... свята рослина Сома, котрої
сок упоює чоловіка, називається просто "батько гімнів".
І.Франко.
Про знайомство I.Франка з "Ріґведою" та про форми рецепції цієї найдавнішої пам'ятки індійської літератури у творчості письменника досі не згадувалося у жодному з оглядів індологічних зацікавлень I.Франка. Така ситуація закономірна: власні переклади гімнів "Ріґведи" (які письменник готував для деяких видань) ніколи не друкувались як щось самостійне, а згадки про "Ріґведу" (хоча і численні) у наукових працях ученого легко губляться у величезному обсязі його писань.
Кількість Франкових перекладів з "Ріґведи" загалом незначна: 5 уривків (14 строф). Вони друкувались у двох виданнях: у "Передмові" до книги "Вибір декламацій для руських селян і міщан" (1898) письменник помістив гімн "До Варуни" (РВ, VII, 89), а у власному перекладі статті Є.Єлачіча "Крайня північ — вітчина людскости" (1910) Франко подав уривки з гімнів "До Iндри" (РВ, Х, 138: 3-5), "До Адітів" (РВ; II, 27: 14), "До Ашвінів" (РВ, VII, 67: 2); "До Ушас" (РВ, VI, 76: 1-4).
Ці уривки не мають самостійного значення: вони не дають уявлення ні про гімн, з якого взяті (через свою фрагментарність), ані тим більше про "Ріґведу" загалом (через свою нечисленність). Iз цих причин важко робити якісь висновки про ті чи інші принципи перекладу гімнів, що їх дотримувався (чи не дотримувався) письменник. Питання про засади перекладу "Ріґведи" складне і дотепер до кінця не з'ясоване. Повний німецький переклад "Ріґведи" Германа Ґрасмана, яким користувався I.Франко, базувався, наприклад, (як і деякі інші сучасні йому переклади) на "алгебраїчній методі, яка полягала в тому, що автори їх в своїй інтерпретації РВ виходять із цілком абстрактних теорій і формул відповідностей" . Тому Франкові переклади "Ріґведи" можуть цікавити нас передусім як історико-літературний факт другої в нашому письменстві спроби (після Лесі Українки) подати український варіант гімнів.
"Ріґведа", як відомо, — це велике зібрання релігійних текстів, що включає 1028 гімнів, поділених на 10 циклів (мандал), і є одним із найдавніших зразків релігійної поезії у світовій літературі.
Релігійна поезія з юних літ цікавила I.Франка. Ще в гімназії письменник "переклав віршами цілого Iова" , а під кінець життя — усі 34 гомерівські гімни. У статті "Духовна й церковна поезія на Сході й на Заході" (1913) Франко гомерівські гімни, біблійні пісні та псалми ставить в один ряд разом з гімнами "Ріґведи", відрізняючи їх від поезії церковної. Основна відмінність між церковною та релігійною поезією полягає, на думку письменника, в тому, що "поезія церковна далека вже від тої наївної віри, того безпосереднього виливу чуття людського перед божеством, якими визначається первісна поезія релігійна" . Для Франка релігійна поезія — це дитиняча щирість, позбавлена техніки, навмисності, розмислу. Тому в трактаті "Iз секретів поетичної творчості" (1898) бачимо прихильне ставлення Франка до Платонового визначення поетичної творчості, згідно з яким поети "те, що чинять не чинять з розмислом, але якимсь природним поривом, немов маючи в собі якогось іншого духа . З цієї ж причини письменник негативно висловлювався про дефініцію Арістотеля, згідно з якою "поет" — це "рукодільник", "ремісник", а поезія це "артистична техніка без властивої творчості" . Вихід із цього парадоксу Франко знаходить у сучасних йому дослідженнях (наприклад, Брюнгофера), згідно з якими слово "поет" походить не від грецького "робити", а від кореня "пою", що зближується із старослав'янським "пою", тобто співаю. "Поет", таким чином, означає "співець" близький до гомерівського "аеда". Власне кажучи, суперечності між Платоновим і Арістотелевим визначеннями немає. Сучасна дослідниця ведичної літератури Т.Я.Єлізаренкова вказує, що давній поет-ріші спочатку молив богів про те, щоб вони дарували йому моменти просвітлення, коли в свідомості у вигляді ряду статичних картин постає істина-видіння . А тоді, використовуючи набуті в екстазі досвід і знання, поет складав (за термінологією ріші —"ткав") вишукані гімни . Тому джерело гімну — в екстазі, однак сам гімн — продукт досконалої техніки, володіння якою передавалося із покоління в покоління співців.
Стає очевидним, що за судженням Франка про релігійну поезію стоїть передусім не грецький чи індійський, а єврейський, біблійний, матеріал. "Наївна віра", "безпосередниій вилив чуття", що їх письменник називає серед ознак релігійної поезії, стосується передусім біблійних текстів. Нам не хотілося б, однак, пояснювати меншу увагу Франка до індійської релігійної поезії порівняно з грецькою чи єврейською лише більш поверховим знанням Франка "Ріґведи" (хоча такий аргумент зовсім не виключається). Можливо, справа зовсім не у Франковій обізнаності, а у специфіці самої "Ріґведи" як зразка релігійної поезії, адже між гомерівськими гімнами і біблійними піснями та псалмами, з одного боку, та ведичними гімнами, з другого, — існує суттєва, принципова різниця, що й зумовила, на нашу думку, саме таку Франкову рецепцію цієї пам'ятки.
Специфіка "Ріґведи". У гомерівських гімнах в епічному стилі розповідаються міфи про народження і діяння богів, заснування культів і храмів. Змістом їх є переважно храмові легенди . Так, наприклад, в гімні на честь Аполона Делоського йдеться про народження Артеміди та Аполона, дітей Латони, на острові Делосі і про заснування там культу та свята на їх честь . У біблійних псалмах та піснях власне не оповідаються історії та сюжети, а згадуються, називаються ті чи інші діла Господа, що відомі з попередніх біблійних книг, і тому будь-якому читачеві чи слухачеві, знайомому з Біблією, зрозуміло, про що йде мова у тому чи іншому псалмі. У "Ріґведі" ж міфи також не оповідаються, а називаються. Як вказує Т.Я.Єлізаренкова, у них немає "дискурсивно-логічного розвитку дії при побудові сюжету" . Однак різниця між біблійними та індійськими текстами полягає в тому, що псалми при послідовному знайомстві з Біблією стають зрозумілими і для стороннього читача (Біблія — єдиний текст), а про міфи "Ріґведи", названі у гімнах, сторонньому читачеві дізнатися нізвідки. Тексти гімнів "Ріґведи" не були орієнтовані на широку аудиторію, вони складалися "вибраними для вибраних" , і мета їх — не тільки передати певну інформацію, а й "частково зашифрувати її" . Кожен твір давньої релігійної поезії звернений до якогось конкретного бога. У гомерівських гімнах — до Аполона, Афродіти, Гермеса та ін. У Біблії — до Господа (Елохіма, Єгови, Адоная і т.д.). У "Ріґведі" — до Iндри, Аґні, Варуни, Ушас та ін. Однак гомерівські гімни мали на меті дати характеристику даного бога (експлікація) і тим самим повідомити тих, що моляться, про свято і підготувати їх до здійснення культу . Гомерівський гімн виконує й інформативну функцію, а тому повинен бути прозорим за стилем і доступним за змістом. Біблійні пісні та псалми мали на меті прославити Бога і тому були, за спостереженнями Франка, "безпосереднім виливом чуття".
Функції ж ріґведівських гімнів були дещо іншими і зумовлювались їх структурою. "Середній" гімн складається переважно із двох частин: апелятивної та експлікативної, що перебувають між собою у відносинах трансформації . Апелятивна частина містить прохання адепта до певного божества. Експлікативна частина характеризує даний міфічний персонаж у вигляді його "диференціальних ознак" .
Отже, гімни "Ріґведи" відрізняються від гомерівських гімнів та біблійних псалмів саме в своїй апелятивній частині. Ведичний гімн стає основним засобом впливу на богів, цій меті підпорядковувалися і зміст і форма твору, вишуканого, майстерно "зітканого", в умовних символах якого передавалося усе найсокровенніше в житті арія. Внаслідок цього текст гімну "Ріґведи" часто має два плани: міфологічний та ритуальний. Iнколи навіть важко визначити, в якому ключі слід інтерпретувати той чи інший сюжет .
Крім того, автори гімнів уміло використовували багатозначність слів ведичного санскриту для створення сугестивного стилю з метою впливу на богів — мінливо-динамічного, незрозумілого, сповненого натяків, що викликали б асоціації у кількох планах одночасно . Сугестивний стиль, символічна мова, еліптична манера висловлювань роблять зміст багатьох гімнів "Ріґведи" неоднозначним .
Відтак, для розшифрування гімнів "Ріґведи" треба мати ключ до того коду, в якому написані ці тексти . А тому вони не відтворюються як, наприклад, гомерівські та біблійні в "антропологічному" коді. Ведичні гімни були зрозумілі лише втаємниченим. У сучасну епоху подібний статус мають хіба що постмодерні тексти, зрозумілі лише у вузьких колах, "утаємничених".
Модерна "Ріґведа"? У примітках до власного перекладу одного гомерівського гімну I.Франко написав: "Пропускаю тут 52 рядки грецького тексту, що містить оповідання про міфічного дракона Тіфаона, сплодженого Герою з ненависті до Зевса. Те оповідання... псує... реалістичний характер гімну" . Оцінювати давні релігійні тексти з точки зору конкретного художнього методу нового часу, звісно, некоректно. Та, з іншого боку, дане свідчення показує, що Франко, який у стародавніх гімнах хотів угледіти "реалістичний характер", підходив до мистецтва — чи то давнього, чи сучасного — з однаковими оцінними критеріями. Тому ми схильні зближувати (не типологічно, а у Франковому сприйнятті) тексти "Ріґведи" не з гомерівськими гімнами та біблійними псалмами, а з текстами модерними, які мають, на нашу думку, багато спільних (знову-таки не типологічних, а функціональних) характеристик. Адже і давньоіндійський поет-ріші, і модерніст однаково не націлені на опис навколишньої реальності чи життя своїх співвітчизників. Їхня творчість близька також і тим, що жоден з них не дбає (дбав) про доступність своїх текстів, орієнтуючись на вузьке коло "вибраних" читачів чи слухачів. I один, і другий бажає (бажав) "одягти" в слово, омовити відкриту йому картину іншого плану буття, свій внутрішній досвід — навіть містичний.
Відтак, у чому полягає головна особливість Франкової рецепції давньоіндійських гімнів? Як уже зазначалося, знання ріші було візуальним, воно відкривалося поетові у вигляді ряду статичних картин. Ріші, як правило, не викладали послідовно міфологічних сюжетів, а лише згадували, називали певний сюжет чи натякали на нього. Цей момент творчого методу давньоіндійських поетів можна співвіднести з сучасною теорією інтертекстуальності, згідно з якою текст — це переплетення різних текстів, голосів, кодів. Відмінність полягає в тому, що в ролі кодів, які вирізняються в сучасних текстах небагатьма інтелектуалами, в Iндії були містичні картини, власне назви тих картин, відомі небагатьом поетам-візіонерам.
У "Ріґведі" часто використовується звукопис з метою: 1) натяку на ім'я божества, якому присвячено гімн (так, в гімні "До Савітара" постійно повторюється форма дієслова su ("оживляти"), від якого походить ім'я Савітар); 2) подати звукову інформацію про ім'я поета; 3) підтримати основну тему. Приміром, в останньому гімні "Ріґведи" — гімні єднання — повторюється склад sam (samana — "єдиний") . Очевидно, йдеться не про алітерації чи асонанси, а про гру значеннями та смислами на формально-семантичному рівні. Такого "формалізму" I.Франко не сприймав. Так, характеризуючи один вірш Верлена, сповнений звукопису, поет писав: "Перекладені на яку-небудь іншу мову, то значить позбавлені чисто механічної язикової мелодії, ті слова не говорять нашій фантазії ані нашому чуттю нічогісінько. Та й у французькім треба бути втаємниченим у спеціальну декадентську містику, щоб знати, що те "lo", повторюване у трьох перших рядках, значит не булькіт горілки крізь вузьку шийку пляшки, а осінню тугу" і т.д... .
I.Франко, який передусім хотів бачити у тексті те, що здатне об'єднувати людей, що може бути близьким і зрозумілим усім людям (ситуації, характери, конфлікти), нерідко підкреслював "закритий" характер окремих мистецьких груп, орієнтованих на модерну естетику, зневажливо називаючи їх (групи) "купками" , "крикливою юрбою" , митці яких "пишуть звичайно таке, що хто його й розбере, що воно й пощо написане" . Гадаємо, що гімни "Ріґведи", мета яких полягала не тільки в тому, щоб передати певну інформацію, а й в тому, щоб частково зашифрувати її, не заслужили у Франка подібних негативних характеристик тільки з поваги до їх давнини.
У просвітленні божество відкривало поетам-ріші містичні картини зі сфери світу богів. А Франкові сучасники, які шукали у поезії містики (щоб відчути власну причетність до чогось вічного і незмінного, відчути екзистенційний смисл власного буття), наражалися на гостру критику з боку письменника. Згадаємо хоча б фразу з "Маніфесту" Молодої Музи": "не задоволює кого круг позитивного світу, так в творчості артистичній, як в мрії, вільно йому стелиться шлях навіть у метафізичні та містичні краї". Франко коментує: "То значить простими словами: вільно йому повіситися. Повна рація" .
Як уже зазначалося, індійські ріші намагалися одягти в слова ті божественні видіння, які були недоступні простим смертним. I.Франко в статті "З галузі науки і літератури" (1891), означуючи основну мету "декадентів", писав: "пізнати суть найглибших таємниць буття, висловити те, що є невимовним, — ось їхнє завдання" .
Візіонерство ведійських ріші було можливим завдяки надзвичайній чутливості їх психічної організації, яка вироблялася у різного роду духовних практиках. Однак подібна властивість сучасного Франкові поета викликає у нього осуд. У поетів молодої генерації, за словами письменника, нерви "надзвичайно ніжні, чутливі і розвинуті і тому піддаються найменшим впливам. Тони стають видимими, кольори співають, звуки випромінюють запах. Старші вважають, що це зовсім не досягнення, а хвороба" .
Аналіз наведених прикладів пояснює причини незначної уваги Франка до "Ріґведи" як зразка релігійної поезії: специфіка цієї пам'ятки (затемненість стилю, орієнтація на вишуканість, а не доступність та ін.), а також особливості Франкової рецепції іноавторських текстів (увага до загальнолюдських, інтегральних, та індиферентність до індивідуальних, диференціальних характеристик текстів) не сприяли глибшій зацікавленості письменника давньоіндійськими гімнами.
Источник: http://papusha.at.ua |
