Жаль, що я не орієнталіст.
І.Франко
Академік О.Білецький 1956 р. у статті "Франко й індійська література" писав: "Щодо індіаністики українська культура була tabula rasa, і ті поодинокі вчені, які приділяли серед інших занять деяку увагу санскриту, не могли змінити загального становища. Піонером в даній галузі... був... Iван Франко" . Такої ж думки дотримувався і професор В.Шаян (Едмонтон): "Доводиться говорити про Франка, як про одного з основоположників української орієнталістики" . I Білецький, і Шаян мають рацію, якщо до української індології, чи — як сказано — орієнталістики зараховувати лише студії, переклади та художні твори, написані українською. Але якщо українськими вважати і праці, створені на території України (і дуже часто українцями за походженням), то доведеться укласти чималий список імен, причетних до даної галузі знань ще перед Франком. У будь-якому випадку широкий контекст дозволить повніше з'ясувати заслуги I.Франка перед українською індологією. Не претендуючи на вичерпність, подамо короткий бібліографічний огляд історії української індології XIX-XX ст. від часу її виникнення до наших днів. Оскільки сьогодні такого огляду не існує, а фактичний матеріал з цього питання ще й досі переважно зберігається в архівах, сховищах, приватних бібліотеках і не функціонує активно в науковому обігу, то основними джерелами для нас стали уже існуючі розвідки українських та російських дослідників про розвиток сходознавства в Україні (статті та огляди А.Ковалівського, Х.С.Наделя, О.П.Баранникова, Д.Урсу, Я.Полотнюка та ін.), а також опубліковані праці українських індологів XIX-XXст.
Iндологія на території України розвивалася переважно в центрах науки та освіти — Харкові, Києві, Одесі та Львові.
Найдавніші традиції у вивченні Iндії започаткував Харківський університет. Уже перший його ректор, професор I.Ризький у своїй книзі "Введение в круг словесности" (1806) виявляє певну обізнаність з Iндією, згадує санскрит і веди . Про індійських байкарів Україна вперше довідується із книги письменника та журналіста, видавця журналу "Харківський Демокріт" Василя Масловича (1790-1841) "О баснях и баснописцах разных народов" (1816). Він наводить у власному перекладі текст байки "О столяре и обезьяне", а, характеризуючи байки Вішнусарми, відзначає, що написані вони "на давній Iндійській чи Санскритській мові і служили зразком для байок Пільпая та Езопа. Багато хто цього Вішнусарму вважає за першобайкаря" .
Певний інтерес до Iндії виявляв і відомий український письменник, член харківської масонської ложі "Умираючий сфінкс" Петро Гулак-Артемовський (1790-1865). Iсторія масонських лож ведеться, імовірно, ще від індійського царя Ашоки (272-232 до н.е.), який був засновником "Товариства дев'яти невідомих" . Члени духовних релігійних товариств — лож — цікавилися філософією Iндії. П.Гулак-Артемовський 1819 р. у журналі "Український вісник" опублікував у власному перекладі з польської мови статтю під назвою "Периоды или вехи Мира по счислению известнейших священных книг индийских" (1819), а через п'ять років у тому-таки журналі вийшла його власна стаття "О поэзии и красноречии на Востоке" . Санскритом у руслі порівняльного мовознавства цікавився професор-енциклопедист, перший ректор університету Св.Володимира (Київ) Михайло Максимович (1804-1873), автор першої в Україні фундаментальної праці "История древней русской словесности" (1839). В одному з листів до М.П.Погодіна, обґрунтовуючи давність української мови, Максимович писав: "У моїй "Истории древней русской словесности" при огляді особливостей южноруської мови зазначалося, що і по-санскритськи бу означає бути, а це "наводить на думку, що южноруська форма цього дієслова є найдавнішою" .
Шість років (1829-1835) тривала у Харківському університеті діяльність відомого орієнталіста Бенгарда Дорна (1805-1881), що, як і Максимович, також працював у галузі порівняльного мовознавства. 1833 р. у Харкові з'явилася його студія "De affinitate linguae slavicae et sanskritae exposuit" (1833), яка вийшла одночасно з першим випуском "Порівняльної граматики санскритської, зендської, грецької, латинської, литовської, готської та німецької мов" Франца Боппа, що друкувалася від 1833 до 1849 рр. Цікаво, що старослов'янську мову Бопп включив до своєї граматики лише через два роки, у 1835. За часів Б.Дорна в університеті започаткувалося вивчення культури та історії країн Сходу, але після того, як учений залишив Харківський університет, вивчення орієнталістики тут на деякий час занепало .
У 1837 р. відомий Харківський історик Михайло Лунін (1807-1844) опублікував свою першу сходознавчу працю "Индия. Взгляд на жизнь индостанского народа" (1837). У ній автор подав детальний, як на той час, географічний огляд Iндії, розглянув питання походження каст та їх взаємин, схарактеризував коротко архітектуру, літературу, релігію. У його праці є певні хибні твердження. Так, наприклад, Лунін вважав, що буддизм "є найдавніша релігія первісного населення Iндостану, що її початковий розвиток, мабуть, пов'язаний з південною частиною Iндії та Цейлону" , або твердив, ніби релігії в Iндії розвивались від "вищої форми до нижчих" . Разом з тим автор висловлював і слушні погляди, які поділяються науковцями і сьогодні, вказуючи, що "індійці не мають хронології та історії в тому значенні, в якому ці науки вживаються у західних народів..." . В іншій статті, присвяченій орієнталістиці, "Взгляд на историю древнейших народов Востока" (1842) М. Лунін подав загальну картину східної історіографії та розглянув історичні твори Китаю, Iндії, Iрану .
Михайло Лунін не був сходознавцем за освітою і не знав жодної зі східних мов, але завдяки своїй великій ерудиції та широким підходам до історичних питань він справив значний вплив на розвиток сходознавства у Харківському університеті . Дослідження культури стародавніх слов'ян привело до вивчення стародавньої Iндії та Iрану відомого українського та російського славіста, філолога та етнографа Iзмаїла Срезневського (1812-1880), двадцять два роки житття якого пройшло у Харкові. У с.Варварівці, що на Дніпрі, у лютому 1833 Срезневський написав "Общие основания Зенд- Авесты" (1835), де порівняв закони Ману та Заратустри .
Широко використав індійську, іранську, грецьку, єгипетську міфології видатний український письменник, історик, фольклорист та етнограф Микола Костомаров (1817-1885) у своєму курсі лекцій "Славянская мифология" (1847), прочитаному в Київському університеті 1846 р. У компаративних екскурсах автор висловлював припущення, що "в слові Сварог можна вгадати санскритське слово свар, світло, небо..." , твердив, що "слов'янське вірування разюче схоже з ученням Зенд-Авести" , "Лада була те саме, що у індійців Бгавані, первинна жіноча сила, що сприймає зародок творіння" , "у індійців Бгавані, всезагальна матір, зображалася в образі Лотоса" , істота цієї жіночої енергії "в Iндії є Сакті; сама по собі бездушна і холодна, вона зображається у вигляді вологи; тому-таки і священна ріка Ганга називається Сакті. Вона сприймає від чоловічої істоти Шіви і творить життя" . "Слов'янську міфологію" М.Костомарова згодом використав поет і учений Яків Головацький (1814-1888) у своїй книзі "Очерк славянского баснословия или мифологии" (1860), у якій знаходимо усі наведені вище цитати з праці Костомарова, щоправда без посилань .
Великий інтерес до Iндії виявив професор Харківського університету Олександр Рославський-Петровський (1816-1870), учень і продовжувач Михайла Луніна. 1851 р. побачила світ його праця "Обозрение истории древнего мира", у якій центральне місце відведене Iндії. Iсторію стародавньої Iндії О.Рославський-Петровський читав як окремий курс, що вийшов друком під назвою "Очерки древней Индии" (1871). Автор детально зупинився на основних джерелах та посібниках у світовій літературі, що висвітлюють питання історії Iндії. Окремий розділ присвячено релігії та філософії Iндії .
У 1862-1864 рр. після успішного захисту магістерської дисертації активно займається у Берліні санскритом український філолог зі світовим ім'ям Олександр Потебня (1835-1891) . У теорії про багатозначність художнього образу, розробленій Потебнею, сучасні дослідники (Б.Ларін) вбачають аналогію до вчення індійських граматиків про "навіювання", сугестію (dhvani). Оригінальний варіант індійського вчення про дхвані виявляють сьогодні і в емотивній поетиці Iвана Франка .
У той час, коли Франко у Львові перекладав українською мовою вибрані уривки з "Махабгарати", у Новоросійському університеті (Одеса) починав свою наукову кар'єру, викладаючи 1872-1874 рр. санскрит , майбутній його науковий керівник і товариш, учений- славіст Ватрослав Ягич (1838-1923). Цікаво, що особисті наукові контакти Франка і Ягича протягом 1892-1893 рр. також відбувалися на ґрунті орієнталістики. Визначне місце в історії української індології посідає український історик, публіцист, літературознавець, фольклорист та громадський діяч, багаторічний кореспондент I.Франка Михайло Драгоманов (1841-1895). Це він заохочував I.Франка до занять індологією, допомагав йому консультаціями та літературою і був одним із небагатьох компетентних співрозмовників Каменяра у цій галузі.
У своїх дослідженнях з українського фольклору М.Драгоманов здійснював широкі екскурси в історію індійської літератури, виявляючи глибоку обізнаність з предметом. Так, у ґрунтовному дослідженні "Слов'янські оповідання про пожертвування власної дитини" (1891) автор констатує, що "історія про кинення дитини в огонь, і при тому задля гостя, а потім оживленє тої дитини подибується — щоправда лише як епізод, — ув одній із повістей індійського збірника "Двадцять і п'ять оповідань вампіра" , вказуючи, що "найбільше відповідає ся ідея світоглядови Буддистів" . У праці "Буддійські початки "Слова" le dit de l'empereur Coustant" і їх риси у слов'янському фольклорі" (1891) Драгоманов ставить собі за мету "вказати справедливо на буддійські оповідання як на первісне джерело всіх західних відмін"... . Найбільше місця індійській літературі (близько 2/3 обсягу) відведено у праці "Слов'янські оповідання про народини Константина Великого" (1891), де, аналізуючи мотив чудесного зачаття дитини, вчений проводить аналогії між індійським царем Вікрамадітьєю, Константином Великим та українським Палієм і доходить висновку, що "в усній народній словесності східно-слов'янських племен знаходимо цілий ряд казок про чудесні зачаття, які можна довести просто до індійських" . На ці згадані твори I.Франко написав рецензію "Болгарські праці М.Драгоманова" , у якій, зокрема, висловив цінні судження з приводу історії індійської літератури.
Серед індологічних праць М.Драгоманова варто згадати його "Программу по истории Древнего Востока", у якій є розділ "Арійські народи". Автор виділяє для вивчення такі питання: "Риси побуту індоєвразійських народів до їхнього розділу. Iндуси: історія знайомства Європи з Iндією. Громадське життя і релігія патріархально-пастушого побуту на схилах Гіндуку (Веди). Героїчний період переселення (Махабгарата). Громадський, родинний побут і релігія жредського періоду в долині Гангеса і декан-брамінізм (Ману і Рамаяна); браминська наука і філософія..." . У 1876 році у Харкові побачила світ капітальна праця проф. Олександра Кирпичникова (1845- 1903), відомого фахівця у галузі сердньовічної літератури, "Греческие романы в новой литературе. Повесть о Варлааме и Иоасафе" (1876). Дослідник подає ряд варіантів роману, проводить паралелі між Йоасафом і Буддою, аналізує притчі, висловлює гіпотези щодо місця та часу створення роману, а також щодо його авторства. Iван Франко у своїй праці "Варлаам і Йоасаф" згадує цю роботу О.Кирпичникова, визначає її вартість та вказує хиби . За твір "Синтаксические особенности винительного в санскрите" (1879) в Харківському університеті було присуджено золоту медаль молодому санскритологу О.В.Попову (1855-1880). У рецензії на цю працю професор В.I.Шерцль, що довгий час займався історією Iндії та санскриту в Харківському університеті, писав: "Джерела, якими користувався автор, вельми численні: так стосовно одного санскриту зустрічаємо у нього посилання та витримки з двадцяти видань ведичних, епічних та класичних творів давньоіндійської літератури" . У 1880-81 рр., уже після передчасної смерті Попова друкувалася його велика праця "Сравнительный синтаксис именит., зват., винит. падежей в санскрите, греч., лат., немецк., лит., латыш., слав. наречиях" (1881).
Велику увагу приділив Iндії харківський професор Михайло Петров (1826-1887), що викладав в університеті курс давньої історії. У його книзі "Лекции по Всемирной истории (т.1. История древнего мира)" (1888) в розділі "Література" є відомості про закони Ману, про пурани, веди, "Махабгарату", "Рамаяну" та інші пам'ятки індійської літератури. Автор високо оцінює творчість Калідаси.
Майже ровесник I.Франка, відомий індолог та русист Дмитро Овсянико-Куликовський (1853- 1920), що походив з Таврійської губернії, майже все своє творче життя пропрацював на Україні: спочатку в Одесі (1873-1877; 1882-1887), а потім у Харкові (1888-1905). Вивчаючи в Празі та Парижі (1877-1882) санскрит, культуру та релігії стародавньої Iндії, Овсянико-Куликовський розпочав наукову роботу, поставивши собі завдання з'ясувати концепцію давньоіндійського вакхічного культу Соми на основі гімнів "Ріґведи". Молодий учений підготував і захистив магістерську дисертацію "Опыт изучения вакхических культов индоевропейской древности. Культ божества Soma в древней Индии в эпоху вед" (1884), ставши магістром порівняльного мовознавства й санскриту.
Фрагмент цієї праці, опублікований окремо під назвою "Разбор ведийского мифа о Соколе, принесшим цветок Сомы, в связи с концепцией речи и экстаза" (1882), міститься в особистій бібліотеці Франка. До речі, саме в цей час (1888) Франко здійснив першу редакцію перекладу уривка з "Махабгарати" "Сунд і Упасунд" .
Здобувши 1887 р. ступінь доктора за дисертацію "К истории культа огня у индусов в эпоху вед" (1887), Овсянико-Куликовський продовжує плідно працювати в галузі індології. За короткий час він опублікував "Основы ведизма", "Ведийские этюды", "О быке в религиозных представлениях древнего Востока", "Религия индусов в эпоху вед" (1892). У цій останній статті автор поставив собі за мету розкрити та простежити основні ідеї та найважливіші міфологічні образи ведизму в їх історичному розвитку, а також зобразити центральну ідею ведизму — культ та теософію культових божеств Аґні і Соми .
У цей період Леся Українка (1871-1913) після порад свого дядька Михайла Драгоманова працює над книгою "Стародавня історія східних народів" , що містить розділ "Первісні арійці", а також перекладає гімни Ріґведи . Микола Маслович, син В.Масловича, ніби продовжуючи справу батька, друкує у власному перекладі збірку індійських байок "Индийские басни" (1897). Iван Франко пише свою індійську поему "Цар і аскет" (1892), перекладає статтю Л.Фера "Будда і буддизм" .
З індологією певним чином пов'язана праця професора Харківського університету академіка Української академії наук Миколи Сумцова "Анекдоты о глупцах" (1899), де є розділ "Об индийских анекдотах" .
Першим українським індологом у повному розумінні цього слова був професор Павло Ріттер (1872-1939). Родом з Полтавщини, він закінчив Харківську гімназію та університет, де під керівництвом свого учителя Овсянико-Куликовського займався санскритом та порівняльним мовознавством. На 1893 р., час, коли Iван Франко завершив свою докторську дисертацію про Варлаама-Будду , Ріттер пише курсову роботу "Разбор гимнов Риг-Веды, посвященных богу Вишну" (1893). Овсянико-Куликовський в рецензії на цю працю молодого вченого зазначив: "Щоб написати таке дослідження, треба було мати певну очитаність в гімнах Ріґ- Веди. Автор, безсумнівно, оволодів значною частиною цього широкосяжного матеріалу, розуміє його дух, уміє подужувати важкі місця..., уміє також критично ставитись до тлумачень і поглядів дослідників..." .
Після закінчення університету Ріттер був залишений стипендіатом для підготовки до професорського звання. У 1895-1897 рр. він відбув закордонне відрядження, вивчаючи санскрит (головним чином у Берліні). Ще за кордоном Ріттер зацікавився творчістю індійського письменника VIIст. Дандіна, переклавши його авантюрний роман "Дашакумарачаріта" .
У 1899 р., ставши магістром по кафедрі санскриту та порівняльного мовознавства, Ріттер виголосив вступну лекцію на тему "Что такое санскрит?" .
Після Дандіна П.Ріттер звертається до творчості найславетнішого письменника середньовічної Iндії — Калідаси, перекладаючи російською "Историю рода Ракху", "Рождение Кумары" і "Облако-вестник" . У вступній статті до перекладу "Облака-вестник" ("Калидаса, его время и произведения" (1915)) автор визначає дати життя і творчості Калідаси (380-413 рр.) та обґрунтовує це твердження, наводячи різні приклади, в тому числі з творів самого Калідаси . У 1910 р., коли Франко опублікував свій "Короткий нарис історії староіндійського (санскритського) письменства" , почало виходити сьоме видання "Енциклопедичного словника братів Ґранат". У ньому майже всі статті з індології (а їх щонайменше 44) написані П.Ріттером. Вони відзначаються ґрунтовним філологічними та історико-літературними поясненнями, насичені фактичним матеріалом і мають докладну бібліографію.
Iз наукового доробку П.Ріттера варто назвати підручник "Санскрит" (1911) та "Краткий курс санскритской грамматики" (1904), а серед художніх перекладів українською мовою — "Хмару- вістун" Калідаси , вірші Бгартріхарі, Тагора, гімни Ріґведи, а також антологію індійської літератури, укладену ще 1933 р., але видану лише у 1982 . Вона включає гімни "Ріґведи" та "Атхарваведи", легенди з "Шятапатга-Брахмани" та діалоги з "Упанішад", епізоди з "Махабгарати" та "Рамаяни", буддійські сутри .
Діяльність іншого українського індолога за фахом, Андрія Ґавронського (1885-1927), була пов'язана зі Львовом. Він, син польського шляхтича, через хворобу деякий час змушений був жити і лікуватись у Швейцарії, де вивчив більшість індоєвропейських мов. Iндологічну освіту Ґавронський вдосконалював у Німеччині як учень Е.Віндіша з книгою якого "Mara und Buddha" (1895) був знайомий I.Франко і робив за нею свій переклад уривка із "Сутта-ніпати", що друкувався у його студії "Пісня про правду і неправду" (1906). Однією з перших індологічних праць А.Ґавронського була розвідка "Sprachliche Untersuchungen uber das Mrcchakatika und das Dacakumaracaritam", присвячена мовному аналізові драми Шудраки "Глиняний візок" та роману Дандіна "Пригоди десяти юнаків". З 1919 року Ґавронський, як доктор філософії і професор індоєвропейських мов, викладає санскрит у Львівському університеті. Серед інших досліджень Ґавронського з індології можемо назвати "Poczatki dramatu indyjskiego a sprawa wplywow greckich" (1946).
Одночасно з Ґавронським, тільки у Києві, розпочинає свою наукову діяльність відомий український мовознавець Михайло Калинович (1888-1949). Закінчивши Київський університет та відбувши трирічне закордонне відрядження (Ляйпціґ, Мілан, Париж, Лондон), де він вивчав санскрит, учений 1916 року посів посаду приват-доцента на кафедрі порівняльного мовознавства і санскриту, а 1924 — професора. У цей період М.Калинович пише три свої індологічні праці. У рік смерті I.Франка з'явилося дослідження "Природа и быт в древнеиндийской драме" (1916). У ньому автор вивчає реальну побутову ситуацію, в якій розгортається дія багатьох творів індійської драматургії, зокрема образи флори і фауни країни, що їх індійські поети використовували як метафоричні засоби, Калинович зазначає, що характерною рисою давньоіндійської драми є особлива схильність до передачі запахів . Таке ж спостереження зробив свого часу Франко у трактаті "Iз секретів поетичної творчості". Він писав: "Орієнтальні народи... здавна були далеко більше вразливі на запахи, і вони здавна грають більшу роль в їх поезії, ніж у європейців" .
Через два роки вийшла друком друга індологічна студія Калиновича "Бхавабхути Шрикантха" (1918), присвячена давньоіндійському драматургові Бгавабгуті, про якого дійшло дуже мало біографічних відомостей. На основі творів Бгавабгуті Калинович встановив місце народження драматурга, віднайшов відомості про його батьків і родину, з'ясував хронологічний порядок написання драм поета, висловив припущення щодо датування його життя – середина VII ст. н.е. .
У третій великій праці "Концентри індійського світогляду" (1928) Калинович розглядає розвиток літератури давньої Iндії протягом трьох тисячоліть як послідовну лінію етапів міфологічного, релігійного і філософського світосприймання. Учений писав: "Спочатку найдавніша наука міфологія, потім зачинателька історії — епопея, нарешті філософська система, і, насамперед, — спільне для всіх їх джерело — мова, ці окремі види зафіксованого знання розміщуються як форми на площині земного масштабу. Графічно їх удосконалення і загибель можна передати у вигляді послідовності концентрів, подібних до кіл, що розходяться вшир від місця падіння предмета в воду" .
М.Я.Калинович у своєму зацікавленні санскритом опирався на традицію, що існувала в Київському університеті ще з 80-х рр. ХIХ ст, великою мірою завдяки зусиллям санскритолога, професора Ф.I.Кнауера, автора "Учебника санскритского языка" (1908). У подальшому М.Калинович постійно наголошував, що знання санскриту повинно бути основою наукової підготовки лінгвістів .
Одночасно з М.Я.Калиновичем закінчив Київський університет видатний вчений-індолог Олексій Баранников (1890-1952). Діяльність цього дослідника давніх, середньовічних та новоіндійських мов, а також давньоіндійської літератури з 1922 р. була пов'язана з Ленінградським університетом, але, навіть працюючи професором ЛДУ, Олексій Баранников ще довгий час друкував деякі свої наукові індологічні праці та художні переклади українською мовою. Ще 1926 р. він переклав оповідання "Савт" Прем Чанда та "Ганготрі" Азіза уд Діна Ахмеда. Згодом російською мовою вчений здійснив переклади епічних творів Лаллу джі Лала "Прем Сагар" (1937) та Тулсі Даса "Рамаяна" (1948). За рік до опублікування "Рамаяни" на її матеріалі Баранников написав дослідження "Изобразительные средства индийской поэзии" (1847), у якому назвав ряд суттєвих для поетики індійської літератури рис, зокрема те, що образність в індійській поезії має переважно ономатичний характер, оскільки виявляється головним чином у сфері імен, а метафоричне використання у ній дієслів — велика рідкість ; що живі істоти і навіть предмети, які використовуються в образах, виступають у вигляді не об'єктів, а суб'єктів і мають певну образну фізіономію ; що матеріалом для творення образності виступають виключно індійські реалії: "індійська поезія не знає жодної рослини чи тварини неіндійського походження" .
Свого часу I.Франко, називаючи ті труднощі, з якими зустрічається історик індійської літератури, серед інших називав "непостійний, флюктуючий і міжнародний характер" індійської літератури. Адже "дуже небагато творів індійської літератури має ім'я авторів. Власність літературна там не має ціни, так що найбільша часть творів улягала численним переробкам, доповненням і розширенням" . Тому "жодна література європейська досі не має докладного, систематичного огляду літератури індійської". О.Баранников у своїй праці також зупиняється на питанні історії індійської літератури, констатуючи, що "Iндія не мала історії взагалі, принаймні історії в європейському розумінні цього слова" . Міркування Баранникова тут ідуть далі Франкових. Дослідник пов'язує відсутність історії індійської літератури як науки з основними моментами індійського філософського світогляду, згідно з яким увесь світ — це майя, ілюзія. Тому-то усе, що відбувається в даний момент, уже відбувалося безліч разів у минулому. Відмінність між дійсним та примарним губиться, а водночас значення знання індивідуальних явищ та фактів втрачається .
Серед літературознавчих праць ученого з індології можна також назвати такі студії, як "Короткий нарис новоіндійських літератур" (1933) "Индийская филология. Литературоведение" (1959) та "Проблема індійського епосу" (1945), серед мовознавчих — "Флексия и анализ в новоиндийских языках" (1949), "Хиндустани (урду и хинди)" (1934). До індійської тематики прилучився і видатний письменник, композитор, диригент і бандурист Гнат Хоткевич (1877-1937). Він переклав українською драму Калідаси "Шакунтала" (1929) і написав на її сюжети цілу серію музичних (вокальних та інструментальних) творів у яких використав індійські мотиви та гами .
У 20-х роках з Рабіндранатом Тагором листувався письменник Михайло Iвченко (1890-1939), який переклав ряд віршів цього славетного індійського поета. Переклади ці не публікувалися. Час від часу до індійської літератури звертався відомий український літературознавець академік Олександр Білецький (1884-1961). Саме він об'єднує під гаслом індології I.Франка та П.Ріттера. Ще 1933 р. Білецький написав передмову ("Давня Iндія та її література") до антології індійської літератури П.Ріттера . А 1956 р., у 100-ту річницю з дня народження Франка, Білецький опублікував згадувану вже статтю "Франко й індійська література" .
У 40-60 роках в історії української індології з різних причин утворився певний антракт. Занепадають дослідження в галузі давньоіндійської філології; припиняється вивчення санскриту в університетах (так, випускник Варшавського університету, індолог і китаїст М.М.Кнороз, що у кінці 30-х років приїхав до Львова викладати санскрит, спробував без дозволу перевидати "Керівництво до елементарного курсу санскритської мови" Ґеорґа Бюлера, за що поплатився і роботою і посадою ). Багато напрямків сходнознавчих студій закривались, а дослідники або зазнавали утисків та репресій (як, наприклад, М.Калинович, П.Ріттер) чи залишали Україну (як О.Баранников).
У 70-80 рр. справа покращується: починають видавати українською мовою збірники індійських казок, новел, оповідань: "Вічне небо сахіба" (1978); "Оповідання письменників Iндії" (1981); "Iндійські народні казки" (1984); "Перо рожевої чакви" (1984); "Ой не течи, Ганго, вночі" (1985); "Село над морем" (1987). Але акцент (тепер уже через брак фахівців) робиться на вивченні мов та культур сучасної Iндії та україно-індійських культурних зв'язків. Письменник Юрій Ярмиш пише книгу вражень "Дорогами Iндії" (1978), Степан Наливайко та Юрій Покальчук перекладають з гінді, В.Фурніка, О.Зайченко та Л.Зінчук досліджують індійську Шевченкіану . Iгор Серебряков (Москва) перекладає твори середньовічного індійського письменства: "Тридцять дві новели про ченців", "Повість про шахраїв" , "Панчатантру", "Шукасаптаті" та ін.
На жаль, сьогодні санскритологія в Україні — галузь майже повністю занедбана.
Відтворений контекст історії української індології ХIХ-ХХ ст. дає можливість зрозуміти значення I.Франка у становленні української орієнталістики. Передовсім відзначимо, що ступінь доктора філософії Франко одержав за працю з орієнталістики, отже, вчений мав сходознавчу освіту, хоча й за рівнем її поступався професійним індологам — своїм попередникам та сучасникам (Б.Дорну, М.Драгоманову, Д.Овсянико-Куликовському, П.Ріттеру). Українська індологія дофранківського періоду була переважно або й виключно російськомовною. Тому очевидним є те, що саме Франкові належить в Україні першість у багатьох сферах діяльності в галузі індології: наукової розвідки ("Короткий нарис староіндійського (санскритського) письменства"; "Варлаам і Йоасаф"); художнього перекладу (уривки з "Махабгарати", "Маркандея-пурани", "Сутта- ніпати"); наукового перекладу (Л.Фер "Будда і буддизм", Є.Єлачіч "Крайня північ — вітчина людскости").
Отже, I.Франка можемо справедливо вважати предтечею, зачинателем власне української за духом і мовою індології.
Источник: http://papusha.at.ua |
