(Козлик І.В. Теоретичне вивчення філософської лірики і актуальні про-блеми сучасного літературознавства. - Івано-Франківськ: Пеліскан, Гостинець, 2007. - 591 с. Наклад 500 прим.)
Склалося так, що дослідження літературних жанрів у західному літерату-рознавстві сьогодні не надто продуктивне. Явища жанрової інтерференції та розмивання стимулюють дослідників шукати нові шляхи і новий інструментарій у вивченні літературних феноменів. Найчастіше звертаються до поняття дискур-су, як, наприклад, свого часу Цвєтан Тодоров, переконуючи, що “не існує прірви між літературою і тим, що не є нею, що джерела літературних жанрів - і це так очевидно - у людському дискурсі” . Не можна сказати, що жанри вичерпали се-бе. Комунікація (і в тому числі комунікація естетична) - річ упорядкована. Ігор Силантьєв у своїй новій книзі так пише про людське спілкування: “…Воно орга-нізовується і оформлюється по-різному в залежності від учасників, цілей, пред-мета і ситуації спілкування, в залежності від соціальних норм і культурних тра-дицій. Кожен з нас володіє певним репертуаром комунікативних практик” . А жанр і є власне конденсатом комунікативної практики.
Івано-Франківський літературознавець Ігор Козлик у монографії “Теоретичне вивчення філософської лірики і актуальні проблеми сучасного лі-тературознавства” спробував розібратись у тому, що собою являють жанри ліри-ки. Спроба ця масштабна: автор книги розпочав з проблем методологічних (при-святивши цьому мало не половину своєї об’ємної, майже 600 сторінкової, праці), проаналізував стан теорії літератури в ситуації Постмодерну, відтак перейшов до питань власне внутрідисциплінарних, присвячених філософській ліриці як жанрові. Ігор Козлик у межах теорії літератури схильний вбачати дві площини: загальну і прикладну, що й зумовило як концептуальне пропрацювання матеріа-лу, так і композицію монографії. “Загальна теорія літератури, - стверджує автор монографії, прагне у своїх категоріях узагальнювати перш за все стійкі, констан-тні, інваріантні і тому статичні… стосовно природи самого об’єкта пізнання ха-рактеристики” (с. 157). А прикладною дослідник називає історичну поетику, оскільки вона “придатна до безпосереднього застосування як у сфері історії лі-тератури, так і сфері літературної критики” (с. 159).
Книга І.Козлика з’явилася від відчуття незадоволення існуючим станом теоретичного літературознавства в Україні. Одні роботи, зазначає автор, є ре-продуктивними (тобто в них фактично викладаються концепції авторитетних попередників), інші ж дослідження є ілюстративними (тобто у них просто де-монструється справедливість певних теоретичних концептів на якомусь істори-ко-літературному матеріалі) (с. 14). І той, і інший тип робіт веде, вважає автор монографії, до дискредитації теорії літератури як дисципліни. Такого типу робо-там Ігор Козлик протиставляє власну працю, намагаючись “знайти теоретичне виправдання ідентифікації творів за допомогою поняття “філософська лірика”, тобто ця ідентифікація повинна до чогось зобов’язувати при сприйнятті і аналізі конкретних поетичних явищ” (с. 17).
Початок книги І.В.Козлика обнадійливий. Автор стверджує: “Початковим пунктом у власне науковому розгляді як філософської лірики, так і будь-якої ін-шої літературознавчої проблеми більш-менш узагальнюючого плану, є самови-значення дослідника в сфері методології” (с. 20). Яке ж самовизначення в сфері методології пропонує автор монографії? Проаналізувавши праці українських учених (підручники, монографії, статті), Ігор Козлик робить висновок, що пи-тання методологічні не надто цікавлять їх авторів. До речі, те, що науковець по-чинає розгляд методологічних проблем з огляду підручників (тобто жанрів ме-тодичних) свідчить про низьку відрефлексованість питань методології в нашому літературознавстві.
І.Козлик схиляється до того, що найбільш адекватним методологічним підходом в галузі гуманітаристики є діяльнісний підхід Г.П.Щедровицького. Слідом за цим філософом, дослідник виділяє три методологічних площини: площина загальної методології, методології науки загалом, методологія конкре-тної науки. “Будь-яка даність об’єкта вивчення постає як результат діяльності людини” (с. 59). Тому загальна методологія постає теорією людської діяльності. Діяльнісний підхід враховує не лише уявлення про об’єкт як такий, а й уявлення про знання, що цей об’єкт репрезентують. У межах діяльнісного підходу ствер-джується, що реконструювання об’єкта - це, по суті, аналіз того способу діяль-ності, який ми використовуємо, пізнаючи цей об’єкт. А звідси - характер пред-мета залежить від того, навіщо цей предмет сформований, для вирішення якого завдання (с. 77). Тим-то об’єкт і предмет - це два принципово різні утворення, які мають різні закони функціонування (с. 87). Очевидно, що монографія Ігоря Козлика - це наймасштабніша спроба осмислити методологічні проблеми літера-турознавства останнього десятиліття в Україні .
Безпосередній розгляд власне філософської лірики припадає в монографії на третю частину першого розділу. Міркування вченого про філософську лірику цікава перш за все тим, що автор не просто презентує дотеперішні підходи до поняття філософської лірики, а й активно з ними полемізує. Так, проаналізував-ши найбільш авторитетну і найбільш концептуальну в галузі філософської ліри-ки працю Р.С.Співак “Русская философская лирика”, автор приходить до неод-нозначного висновку: “Таким чином, є всі підстави визнати неспроможною спробу Р.С.Співак будувати методологію дослідження філософської лірики на підставі категорії метажанру” (с. 291). І.Козлик, виходячи з того ж діяльнісного підходу, справедливо зазначає, що Р.Співак не враховує розрізнення худож-ньої/нехудожньої літератури, припускаючи існування “якогось спільного, єди-ного художньо-філософського мислення” (с. 291).
Ігор Козлик актуалізує ту думку, що визначення жанровості філософської лірики за допомогою тлумачення її як певної структури навряд чи буде продук-тивним. Адже окремі жанри ідентифікуються на основі поєднання формальних і змістових характеристик, для інших визначальними будуть формальні показни-ки, для третіх - власне змістовий чинник. Хоча, зрозуміло, існують жанри (у тра-диційному значенні), у яких радше за все реалізується філософська тема - елегії, оди, сонети, танка тощо. Однак стає очевидним необхідність реінтерпретації са-мої категорії “жанр” в сенсі “активної міжтекстуальної взаємодії, в площині, де кожен твір як завершене ціле вступає в мотивовані смислові стосунки з іншими і тільки на фоні цих взаємодій одержує свою “повну” завершеність” (с. 362). Тому дослідник пропонує “просторове”, а фактично - реляційне визначення жанру як “простору, який утворюється однорідними за своїм походженням і вектором те-матизації поетичними творами” (с. 363). А отже для жанрової ідентифікації тво-ру І.Козлик пропонує спершу визначити “те художньо-текстове представництво, на фоні якого конкретний твір здатен повною мірою виявити свою жанровість” (с. 364).
Таким чином дослідник висновує наступне: “Філософська лірика - це су-купність видів ліричного роду літератури, які для своєї ідентифікації вимагають відповідного однорідного за родовим походженням і вектором тематизації текс-тового простору” (с. 367). Важливо те, що у запропонованому формулюванні лі-рика визначається не через “що”, а через “коли” - фактично мова йде не про те, що таке лірика, а коли ми можемо говорити про лірику, коли буває лірика.
Завершує працю І.Козлик, актуалізуючи тематичну класифікацію лірики, адже саме вона “… попри всю свою неідеальність має свій продуктивний гносе-ологічно-евристичний потенціал, свою внутрішню логіку” (с. 527). Проте від попередніх спроб поділяти лірику за темами підхід вченого вигідно відрізняєть-ся тим, що автор практикує діяльнісний підхід і пропонує розуміти ідентифіка-цію певного тексту як процес. Таким чином, ліричний твір здобуває свою жан-рову конкретизацію у таких жанрово-текстових просторах: релігійно-філософської лірики (подано великий перелік текстів від давньоіндійської по-езії); любовно-філософської лірики; пейзажно-філософської лірики; морально-філософської лірики; соціально-філософської лірики; громадянсько-філософської лірики.
Попри те, що більшість теоретичних положень, пропонованих І.Козликом, не викликає заперечення, все ж деякі твердження видаються нам недостатньо переконливими і обґрунтованими. Так, на ст. 153 автор стверджує: “Згадаймо, що серед оточуючих нас предметів (речей) немає ні “літератури” взагалі, ні “художніх творів” взагалі, а є тільки численні та різноманітні конкретні художні тексти як естетично і художньо-семіотично упорядковані системи”. Таке висло-влювання викликає більше запитань, аніж дає відповідей. Ми згідні, що абстрак-ції на зразок “література”, “твір” не оточують нас у світі речей. Однак автор мо-нографії фактично стверджує, що власне художні тексти таки є феноменами. Але ж відомо, що література (на відміну від книги) належить не до матеріальної, а до духовної культури. Зрозуміло, це питання про онтологію літературного тво-ру, питання, між іншим, методологічне. Художній текст як знаковий комплекс (“семіотично упорядкована система”, як формулює І.Козлик) за природою є іде-альним, а не матеріальним утворенням, він виникає і реалізується в свідомості, в досвіді, а не в світі речей. Насправді текст може мати певний сигнальний пред-мет для своєї матеріальної фіксації, наприклад, папір і друкарську фарбу, потік світла на моніторі, але звести текст до природи цього сигнального предмета на-вряд чи методологічно коректно.
Складається враження, що Ігор Козлик в питаннях ідентифікації жанрів недостатньо зактуалізував і категорію досвіду (в даному випадку - естетичного). Але ж саме в досвіді відбувається співвіднесення певного тексту з тим, що до-слідник називає “жанрово-текстовим простором”. Та й що таке текст з онтологі-чної точки зору? Автор монографії, знайомлячись з текстами східної літератури (зазвичай у російських перекладах), вважає: “Не буде перебільшенням ствер-джувати, що стосовно китайської класичної поезії доречно говорити про пейза-жно-філософську лірику як основну форму представництва філософської лірики як жанрового феномена” (с. 513). Виникає запитання: для кого “не буде перебі-льшенням”? Для читача, що володіє китайською і читав названу лірику мовою оригіналу, співвідносячи її з відомим йому “жанрово-текстовим простором” ки-тайської поезії? Чи для росіянина, що читає китайську поезію у перекладі рід-ною йому мовою, співвідносячи її з філософською лірикою котрогось із періодів російської літератури? Чи для українця, який читає китайську поезію російською мовою і не/співвідносить її… - з чим? Зрозуміло, що у кожного свій естетичний досвід, та чи існує в такому випадку “єдиний феномен філософської лірики” (с. 383), про який твердить автор монографії? Очевидно, що учений пише про схід-ну поезію із західних позицій. Це нагадує бачення Сходу в орієнталістиці, від якого застерігав ще Е.Саїд. Так, свого часу індологи не могли добачити, в чому полягає своєрідність, оригінальність, а головне - новаторство санскритської по-езії. Складалося враження, що індійська поезія протягом століть зовсім не роз-вивалася - ані тематично, ані поетологічно.
Маємо класичну ситуацію, коли вчений потерпає від “конфлікту методо-логій”. Ігор Козлик мислить функціонально, коли стверджує, що “певний мотив, певна тема чи словесний образ у площині загального художнього досвіду мо-жуть одержувати функцію жанрового представництва, несучи у собі ту “пам’ять жанру”, про яку свого часу говорив М.М.Бахтін” (с. 384). Однак твердження про те, що “художньо-текстовим простором, якого сягатимуть витоки історії філо-софської лірики, можна вважати релігійні твори в шумерській літературі” (с. 388), є суто феноменологічним, як і наступне: “Веди, як відомо, виконували фу-нкцію цілісного релігійно-культового комплексу” (с. 408). З погляду того ж дія-льнісного підходу, відділивши філософію від лірики, варто відділяти й релігію від лірики. Якщо Ріґведа функціонувала в контексті культової свідомості, то на-вряд чи варто її долучати до естетичного контексту. Та ж феноменологічність наукового мислення домінує в І.Козлика й тоді, коли він стверджує, що “своїм корінням філософська лірика сягає давньої релігійної (культової) поезії, прояви-вшись у ліричних формах похоронної пісні, пісні-гімну (заклинаннях-молитвах) і псалму (покаянних і молебних молитвах)” (с. 411).
Очевидно, що масштабна і ґрунтовна монографія І.В.Козлика “Теоретичне вивчення філософської лірики і актуальні проблеми сучасного літературознавст-ва” артикулює найперше труднощі сучасної методологічної ситуації в Україні, а так само й проблеми теоретико-літературні. Одначе вважаємо, що насправді ма-ємо ще один вагомий і серйозний крок на шляху нашого наукового самоусвідо-млення.
Источник: http://www.studiamethodologica.com.ua/21.html |
